1

Я навіть не можу точно сказати, коли це все почалося…

Перебираючи спогади, немов намистинки на ниточці, схиляюся до думки, що перший дзвіночок для мене продзвонив у той рік, коли я пішла до першого класу. 

Як зараз пам’ятаю — тоді стояла дуже красива золота осінь. Дерева підпирали небо своїми пишними кронами, і їхнє листя виблискувало на сонці та мінилося різними кольорами. Було досить прохолодно, я йшла зі школи і ногами підкидала сухі листочки, яких так багато лежало на асфальті. Вони лагідно шурхотіли, неначе озивалися до мене якоюсь своєю, незрозумілою більше нікому, крім них і мене, мовою.

Це я так тоді собі думала, що розумію мову опалого листя. Воно шепоче: “Все у цьому світі скороминуще і тлінне. Проминають епохи і покоління живих істот змінюються новими. Ви, люди, нічим не відрізняєтеся від нас, маленьких скромних листочків — вас так же багато і ваш вік так ий же короткий… І єдине, що житиме довго — це наше місто. Та і йому колись  настане кінець…”

Втім, я звернула у своїй розповіді на манівці. Ні про що таке у сім років я ще не думала, і листя шепотіло мені зовсім іншу історію. Воно розповідало про тихі домашні вечори, які такі приємні, коли за вікном шарудить дощ, а ми всією родиною сидимо за столом і  граємо в карти або в лото, чи дивимося серіал “Твін Пікс” по телевізору. Осінь — вона створена для того, щоб дарувати нам затишок і тепло. Як усе живе відпочиває восени і взимку, так і людина повинна принишкнути, заглибитися в свої роздуми і очікувати… На що? Можливо, на нове життя…

Я йшла отак, підкидаючи ногами опале листя і крутячи головою навсебіч, аж біля старого фонтану, який був на півдорозі від моєї школи додому, і давно вже  не працював, зупинилася, як вкопана.

Не знаю, чим мене зачарувало те видовище, адже воно було цілком звичайним. Якась літня жінка з пухнастим сивим волоссям, у червоній накидці ( зараз я би сказала — “пончо”, а тоді такого слова ще не знала), довгій спідниці в червоно-зелену клітинку та крислатому капелюшку — такому дивному для нашої провінції, де пані її віку ходили, в кращому разі, у беретках чи в’язаних шапочках, а то й узагалі в старосвітських хустинах… отже, ця химерно одягнена жінка стояла біля фонтану, спершись на його кам’яний парапет, і годувала голубів. Кришила їм окраєць хліба, а птахи вилися навколо неї різнобарвною зграєю, махали крилами, щось туркотіли по-своєму, по голуб’ячому.

“Це Королева голубів”, — у захваті подумала я.

Так, уява у мене з самого малечку була будь здоров! Пізніше, років до десяти, я перечитала всі казки різних народів світу та багатьох відомих і не дуже письменників, які знайшлися в нашій міській бібліотеці. Здавалося, я шукала відповідь на якісь одвічні питання, і ніяк не могла її знайти. Проте з тих пір у моїй свідомості закарбувалася чітка ієрархія різних фантастичних створінь і казкових істот.

Королева голубів ( буду кликати так її для зручності читачів), побачивши мене, на мить перестала сипати крихти птахам і уважно, з ніг до голови, окинула мене поглядом своїх маленьких, яскраво-синіх очей.

 — О, ще одна мала містяночка, — лагідно сказала вона.

 — Добрий день, — ввічливо привіталася я, так і не зрозумівши, звідки ця жінка  могла мене знати,  що так упевнено забалакала до мене.

Вона, правда, не назвала мого імені. Покликала якось дивно, але я допетрала, що містянка — це жителька міста, так як селянка — людина, що живе в селі. З цим важко було посперечатися, тому я поважно кивнула, усім своїм виглядом стверджуючи — еге ж, це я.

 — А хто ж твоя наставниця? — знову продовжила жінка свою дивну розмову.

Я подумала: наставниця — це, мабуть, вчителька? Мою вчительку звали Софія Антонівна, і я так і відповіла Королеві голубів. Але вона зреагувала якось дивно.

Підійшла до мене і провела долонею по спині — так, неначе кішку гладила.

Мама говорила мені, що чужих людей потрібно остерігаттся,  особливо тих, що кличуть кудись іти з ними, або намагаються до тебе доторкнутися. Хто знає, що у цієї тітоньки на умі?

Тому я швидко зробила крок назад і насупила брови.

 — Ой, певно, я щось наплутала, — хутко сказала жінка. — Вибач, моя дорогенька.

 — Будь ласка, — невпопад ляпнула я.

Вона струсила на асфальт рештки крихот, що були в неї на долоні, і голуби пурхнули та оповили нас тріпочучою живою хмарою.

Це було так гарно і чомусь хвилююче, немов я хотіла згадати щось давно забуте… може, сон? Чи казку? Але так і не згадала.

А тим часом голуби знялися і полетіли — спершу низько над землею, тоді підіймаючись усе вище і вище, так само, тримаючись зграї, і їхні білі, чорні, сірі пір’їни мінилися на сонці всіма кольорами райдуги.

Я задерла голову, проводжаючи їх очима.

 — Ти теж колись зможеш так літати. — сказала мені Королева голубів, схилившись до самого мого вуха. — Тільки доведеться трохи зачекати. Поки у тебе виростуть крила...