4.

Того дня Рома поїхав до «рідного» містечка, щоб спробувати продати квартиру. Вона мала піти на перший внесок за однокімнатну в Києві.

- Я у військкоматі, Зіронько… - долинув з трубки його голос, спотворений тамованим хвилюванням. – Я мушу… не наважився тобі сказати в очі, пробач… Ти ж знаєш, що коїться, скільки разів переговорено, я маю бути з ними…

- А про мене ти подумав? – не вірячи почутому запитала вона, силуючись не зірватись в істерику.

- Тільки про тебе й думаю, кохана – одказав він лагідно. – Тебе захищати їду, зрозумій…

- А як же ми, наше майбутнє. Наші плани?!

- Якщо орда переможе – не буде майбутнього, – зітхнув він. – І нас не буде. Мені важко зараз, зрозумій. І страшно… Сестра мого друга влаштує тебе до себе, поки я повернуся. У мене тепер є друзі, Зіронько. Вперше в житті. Я дзвонитиму…

         Відтоді Рома перетворився на голос у трубці – глухий, спотворений, але такий рідний. Вона боялася випустити телефона з рук – що, як він саме зараз подзвонить?!

         Літо добігало кінця – спекотне, сумне і самотнє. Вона саме поверталася з параду. Побачене трохи заспокоювало. Власне, за тим вона й прийшла – щоб переконатись, що державу є кому захищати, окрім її Роми. Що він скоро повернеться. Вона піднялась по Інститутській, що досі здавалася политою кров’ю патріотів, зупинилась відсапатись, коли задзвонив телефон.

- Це я, Зіронько, – почула вона на подив рівний, вже не хриплий голос. – Маю попрощатися.

Вона не одразу зрозуміла почуте, але якась незбагненна сила затисла горло, не випускаючи ані слова.

- Пробач мені. Я не повернусь, нас затисли тут, під Донецьком. Пообіцяли вихід, і нікчемні наші командири повірили виродкам на слово. Нас накрили «градами». Я чи не останній тут залишився, Зіронько. Мабуть Господь дав час попрощатись.

- Не роби дурниць, здайся! – заволала вона так, що перехожі підскочили.

- Пізно, я поранений, тяжко, тож викликав вогонь на себе. Їх тут багато, сотні три. Я заберу їх із собою. У мене мало часу, хвилини дві, а треба сказати так багато, послухай…

         Вона озирнулась безумними очима навколо. Її оминали усміхнені безтурботні люди, закохані пари сміялись своєму щастю. Голос у трубці здавався маревом, жахливим сном, крізь який вона ловила його окремі слова.

- Розумієш… Я виріс сам, як бур’ян у степу, ні рідних, ні друзів, нікого… Ніхто мене не любив, але то не біда. Так можна жити, повір, звикаєш… Трохи заздриш тим, кого люблять, от і все.  Гірше – що я сам нікого не любив, а найстрашніше – думав, що не вмію любити, що не дано мені. І в церкві я шукав любові, зараз лише зрозумів. Сподівався, що вони навчать мене любити. А зустрів тебе. Ти не просто найкраще, що трапилось зі мною, ти – все, геть усе, що було важливого в моєму житті. Завдяки тобі я пізнав любов, і тепер мені є з чим іти до Господа. Розумієш, туди нічого з собою не візьмеш, окрім любові. А значить – нічого іншого людині й не потрібно. Я чекатиму на тебе там, нагорі.  І мені більше не треба нічого, ти тільки живи, чуєш? Не роби…

         Голос у трубці змінився вибухом і одразу ж – тишею. Страшною, наче уві сні. Вона всю дорогу переконувала себе, що це таки сон. Адже так не може бути. Усі оці вояки, танки, зброя на Хрещатику… Вони просто  не могли б тут бути, поки він там… вони були б з ним, якби справді… І оці товстопузі в одностроях не стояли б так байдуже на трибуні, якби…

 Місто жило своїм звичним житям, люди снували навколо, неначе мурахи, кожен зі своїм клопотом, і нікому не було до неї діла.