3.

Наступного дня Рома впевнено подзвонив у хвіртку їхньої садиби, вклонився мамі, даруючи букет білих троянд, навіть поцілував руку, і був допущений врешті в святая святих – батьків кабінет.

- Це Роман… - Стелла не встигла продовжити.

- Де ти підібрала цього бомжа? – рохнув червонопикий лисий бевзь, що вільно розсівся за столом, і знов опустив очі в папери перед собою. -  На смітнику чи на вокзалі?

- Ви неймовірно приємний співрозмовник, шановний Петре Івановичу! – з широкою посмішкою відповів Рома, відступаючи в коридор. -  Я невимовно радий знайомству, вдячний вам за честь. Щиро шкодую, що змушений залишити поважне товариство, справи. Дякую за аудієнцію і приділений час. Проводжати не треба, я знайду дорогу!

- Що це було?! – заревів батько, червоніючи писком до кольору гнилого граната. Мама, як завжди, не сказала нічого, байдуже втупившись у стіну скляними очима. Стелла зачинилась у своїй кімнаті й проплакала до ранку. Тоді, зауваживши, що батько кудись поїхав, зібрала свій одяг у велику валізу на коліщатках і поїхала просто до Роми у гуртожиток. Він якось прилаштував її в дівочу кімнату, а за місяць вони побралися. Замість весільної подорожі поїхали до містечка, де Рома провів дитинство в сиротинці і отримав таки від держави малесеньку квартирку.

         У гуртожитку їм дали крихітну кімнатку, де й промайнули три подружніх роки її життя. Вона вчилася готувати, бо ніколи не вміла й не мала потреби, він терпляче поїдав її кулінарні шедеври, не відриваючи очей від комп’ютера – вечорами писав програми, щоб заробити на прожиття. Таким вона й запам’ятала його найбільше – у профіль.