2.

Вже за місяць, в останній день весни, Рома вів її цими самими сходами. І день був наче такий самий. Але тоді її немов несла угору незбагненна сила, дзвоником відгукуючись у серці. Зараз та дорога видавалась сходами на Голгофу, вдаряючи болем у груди в такт кожному кроку, і навіть букет довжелезних гладіолусів у руках нагадував їй той Хрест, який кожен має нести сам.

         Той місяць був, мабуть, найщасливішим у її житті. Тепер від нього залишились спогади і щемливе відчуття, що таке диво дарується Господом в житті лише раз і вже ніколи не повториться. Вони ходили на виставки, до художніх музеїв – Рома кохався на живопису, а їй однаково було, куди йти. Аби з ним. Гуляючи тінистими парками, якими так багаті схили Київського пагорба, Рома впівголоса читав їй класичних поетів. Вона не розуміла ані слова, але голос його здавався чарівною музикою…

         Вона не пішла навіть на власний випускний, щоб тільки провести цей час із ним. Рома був щиро вражений такою жертвою, вона ж вважала, що там і втрачати нічого. Друзів у неї не було – в елітному закладі діти пихато хизувались одне перед одним своїми батьками, а якщо й дружили – то лише проти когось. Вона намагалась пояснити це йому, боячись, що не зрозуміє.

- Безрадісні веселощі надокучливі… - кивнув тоді Рома, перериваючи її монолог.

- Ти ще й філософ – спантеличено всміхнулась йому Стелла. – Як добре сказав…

- Це не я, а Честертон… - він взяв її за руку, і дивне тепло раптом розлилось по її тілу. – У мене теж друзів немає. Як не дивно, убожество призводить до тих же наслідків, що й надлишок. Люпус люпусу людина, як кажуть…

         А за кілька днів по тому він освідчився їй у коханні. На тому самому містку, опустившись правим коліном на нефарбовані дошки, немов лицар у кіно. Вона підвела свого лицаря, бо той не наважувався не лише встати, а навіть звести на неї погляд, сама поцілувала замість відповіді. Вперше у житті. Раптом примарилось, що вони полетіли кудись разом, обійнявшись до болю в м’язах, щоб ненароком не розлучитись. Тоді їй здавалось, що минула ціла вічність, коли Рома нарешті витяг з кишені два дешеві китайські замки з вигравійованими їхніми іменами.

- За київською традицією маємо залишити їх тут, щоб життя нас не розлучило, - схилився він над поручнем, чіпляючи замок до кованої огорожі. – Тепер ти…

Того року вона вступала на юридичний, добре знаючи, що не має чого хвилюватись – якщо й не пройде на бюджет, батько однак заплатить, скільки треба. Родині потрібен юрист. Ні, не так: «родині» потрібен консольєрі, так буде чесніше… Попри виснажливі заняття, щодня знаходила час на побачення.

- Тепер вже не відкрутишся! – жартівливо сказала Ромі, чмокнувши у щоку замість вітання. – Вступила, на бюджет! Тож я вже доросла, завтра знайомлю тебе з батьками.

- Цікаво: кому ти збираєшся доставити задоволення?! – криво всміхнувсь він у відповідь. – Ну як в тому анекдоті…

Неначе у воду дивився.