Глава 20

Виходжу зі стіни біля вікна, позаду її ліжка. 

Вона сидить на ньому з ноутом і в навушниках. Рухає головою в такт, не чутної мені музики. В кімнаті темно. Монітор єдине джерело світла. 

Раніше двох ночі, зазвичай, не лягає. 

Підкрадаюся до дверей її спальні і вмикаю світло. 

Вона здригається, підскакує і перелякано витріщається на мене.

Рожеві коси розтріпані в різні сторони. Чорна довга футболка, з намальованим білим черепом, явно завелика на ній. 

Я притискаю вказівний палець до губ і шепочу. 

— Ян, це я, Макс. Все ок!

— Шо за! — теж шепоче, але голосно. — Переляк зникає з лиця, лишається здивування і злість в очах. — Але як?

Підходжу до ліжка ближче.

— Ян, я зараз тобі все поясню. Повір мені і не лякайся, добре?

— Макс, що ти мелеш! Як ти заліз в мою квартиру? Там же охорона і камери скрізь!— тараторить вже не шепотом, обурення заволодіває нею, а в очах запалюються іскри гніву. — Офігити!

Так, до неї в будинок не так то просто потрапити. Про гостей мешканці заздалегідь попереджають охорону, а непрохані гості чекають поки мешканці підтвердять охороні, що знають ту людину. 

— Яно, плізз, дай все пояснити і буде тобі топовий сюжет!

Іскри гніву затухають, обурення залишається, але цікавість бере гору. Дивиться вже поглядом  Спілберга і пронири журналістки одночасно.

— Але, щоб ти мені повірила, я маю дещо показати і де з ким познайомити.

— Зараз?Тут? Ти зовсім крейзі?

— Подивись на стіну! — показую рукою туди, звідки  сюди потрапив.

Стіна трохи вібрує і з неї виходить Брюс. Винувато озирається навкруги і тихо каже до Яни.

— Вітаннячка. 

Декілька секунд Яна тупо дивиться на нього з відкритим ротом, потім переводить погляд на мене. Я теж винувато на неї зиркаю і ніяково всміхаюся.

 Вона знов дивиться на Брюса і вже спокійно, наче до неї серед ночі крізь стіну часто приходять гості питає?

— Це що,  наш двірник?

— Це Брюс, — теж спокійно відповідаю.

Брюс лише киває.

— Ага…— задумливо каже Яна і переводить погляди то на мене, то на нього. 

— Ну все Макс, я краще вас лишу, якщо, що Любисток поряд. — Зникає в стіні.

Яна уважно дивиться туди, де секунду тому стояв Брюс. Рожеві коси трохи спадають їй на обличчя, вона поправляє  їх рукою і хмуро глядить на мене.

Я зовсім гублюсь і починаю белькотіти  невпопад.

— Ян,  тут таке. Не знаю з чого почати і взагалі не знаю, коли це все почалося. Мо, коли  мама народила і кинула мене, чи коли померла моя бабця, чи коли потрапив в це місто і зустрів тебе, чи коли кинув той чортів камінь. Та це вже не важливо. Але все йде коту під хвіст і ти мені, ти нам потрібна…

— Макс, тихо! — командує. —  Давай на паузу! Зберись і викладуй все спочатку! Окс?

Я киваю.  Їі зелені очі,  виділяються  на фоні розтріпаного рожевого волосся, розпашілого обличчя  та чорної футболки. Звичний, буденний тон Яни мене підбадьорює, і спокійно розповідаю все, з того моменту, коли в ліфті познайомився з Йодою.

Після того як сказав останню фразу. Вона хвилини три дивиться перед собою в стіну.

— Макс, якого художника ти одразу не сказав про пустище? Я ж думала… — Відводить погляд. — І наговорила тобі… — щоки заливає рум’янець. —  Яж реально перелякалася тоді.

— Блін, Ян, ти б мені повірила?

— Не важливо, але би і надалі довіряла тобі, а тепер… —  глядить с під лоба у вічі. — Ти збрехав мені!

ЇЇ обличчя, яке завжди здавалося або було серйозне і не зворушене або навпаки горіло драйвом, тепер сумне, в очах — сльози. — Я думала ти не такий. — Відвертається від мене. 

Такою її ще не бачив ніколи.

—  Вибач, — тихо кажу, і понуро дивлюсь собі під ноги, хочеться підійти обняти і сказати, що я ідіот,  що зроблю все,  щоб вона мене пробачила, але на натомість лиш кажу.  — Я чекав  нагоди, ну щоб по нормальному поговорити і точно не хотів лякати тебе серед ночі. Але…

— Яно, так він винен, — чую голос Брюса, який матеріалізується за моєю спиною. — А я винен, що налякав тебе на пустирі. Пробач нам. Все повинно було бути не так. Ініціація Макса мала тривати довше і поступово, але Хранитель Макса наполіг прискорити ініціацію, бо все складається не на нашу користь і чекати ми не могли і тому нам довелося розіграти ту сцену на пустищі.  Так, ми не подумали про наслідки. Я винен, Ден винен, але не Макс. Він дійсно такий, яким ти вважала, бо інакше Місто не вибрало б його бути Вартовим. Він же ніколи тебе не обманював, а він таке пережив, що можна глузд втратити, мовчу вже про те щоб розповісти про це комусь. Особливо, якщо той хтось йому подобається.

Я видихаю, і матюкаюся про себе на Йоду і на Брюса. Відчуваю що мої щоки палають. Не дивно, що Йода здається підозрілим і хитрим типом. Отже ш чорт.