Глава 17

— Падай! —  чую чийсь крик
Падаю лицем в землю. Надімною, несеться невидима хвиля і обдає жаром спину і потилицю. Щось бахкає позаду.  
Озираюсь. Стіна від якої я був відійшов на кілька кроків, обвалюється і залишки даху теж падають вниз разом з нею. 
Зиркаю на Баскетболіста. Але він вже не стоїть, а лежить і не ворушиться.
Над ним стоїть бабця-блукач. В руках тримає товстелезну широку книгу, якою, мабуть, довбонула по башці гнилого і в результаті його заряд пролетів вище ніж, він цілився і не розірвав мене.
— Який ідіот тебе не навчив ставити ЩИТ? — питає бабця строгим, вчительським тоном.
Я встаю і не знаю, що відповісти. Другий раз шок від того, що ледь не загинув, проходить швидше.
—  Знов кудись вшелепався? —  з-за спини старої вибігає Злата. — Тетяно Антонівно,  ви в нормі? — питає стару, напружено вдивляючись в неї, наче не впевнена чи перед нею та, до кого  звертається.
— Так, Златочко, — всміхається, — я ціла і при тямі, ти ж це хотіла почути? — спокійно кладе книжку в сумку.
Обличчя дівчини стає більш розслабленим, а щоки заливає рум'янець.
 — Знов запізнилася. — Відповідаю Златі. — Але як дізналася? Я ж не встиг по КПІ?
— Аповинен був!— хмурить брови поліцейська, оглядаючи місце бійки: непритомні тіла та руйнування.
— Це я, онучку, її викликала. — Зітхає Тетяна Антонівна, — єдине, що я можу тепер, коли не повертаюся до реальності, переводить погляд на Злату. — Не свари його, він же зовсім не навчений.
  — Так,— ставить руки в боки дівчина, — з цими двома мені не має коли возитися, — показує на тіла. — Мені в нічну зміну скоро.
Баскетболіст починає ворушитися і стогнати. 
Вона б'є його гумовою палицею по голові  і той з замовкає.
—  Зараз розвезу вас по домах.
***
Злата думала спочатку завести мене додому, а потім бабцю. 
Та я хотів про всяк випадок знати де живе Тетяна Антонівна і головне — дізнатися більше про неї. Вона мій перший Блукач якого я зустрів і стара погодилась розповісти. Злата, щось незадоволено пробурмотіла, та не стала сперечатися.
 І поки їдемо до неї, а це інший кінець міста, я дізнаюся історію її життя.
Вона була ініційована в тридцять років. На той час працювала в школі, вчителькою молодших класів. І якраз випустила свій перший клас до старшої школи. Вчителювання було, як кажуть, в неї в крові. Мала підхід до дітей і знала кожного учня, інколи, краще ніж їх батьки. 
А коли стала Вартовою і почала бачити аури дітей — це допомогло ще краще пізнати дитину і направити в потрібну течію розвитку. І багато потенційних гнилих ліквідувала ще в зародку, допомігши таким дітям перебороти темну сторону своєї сутності і направити на світлий шлях.
З ініціацією також з'явився дар передбачення —  бачила те, що могло статися з іншими Вартовими і Гнилими. Це допомогло зірвати багато злочинних намірів Гнилих. І поки Тетяна Антонівна була Вартовою, Гнилих врази поменшало і рівень злочинності був найменшим в Місті за останніх сто років.
За життя виховала сина і онука, які живуть зараз за кордоном. В сина бізнес там, а онук вчиться в університеті. 
Коли вийшла на пенсію, то ще працювала в шкільній бібліотеці. Потім знайшли молодшу на її місце. Та вона не здалась і влаштувалася в місцеву бібліотеку. Там згуртувала біля себе дітей і організувала щось типу читацького клубу. А потім  за допомогою “сарафанного радіо” дорослі дізнавалися про таку ініціативу і приводили нових дітей.  Вона рекомендувала читати добрі, цікаві і розумні книги. І книги робили своє діло, в сенсі формування світлої особистості.
Коли я це почув одразу згадав ролик Яни про діда, який робив щось подібне в гаражі.  А якщо? Мені дещо спало на думку і вирішив у Злати пізніше запитати про свої підозри.
А потім часи змінилися. Почалась забудова міста і стару «хрущовку» , де вона жила  — її  Сховище —  знесли, а її та інших мешканців переселили в новобудову. Вона до останнього боролася з забудовниками та великі гроші  перемогли і її або вбили б, або стала б безхатченком.  Натомість стала Блукачем. 
Довго пручалася, не йшла на кладовище. Рятувала робота в бібліотеці з дітьми. Вони були її моральною підтримкою і це стримувало енергетичну ломку. Та бібліотеку згодом закрили, через нестачу фінансування. Потім віддали і  її під забудову. Але забудова так і не почалась, через чергову кризу в країні.
І це її наломило — стала заручницею проклятої сили кладовища, яка забрала свідомість в полон минулого.  Частину часу живе як звичайна людина — готовить їсти, ходить в магазин, пліткує з іншими бабцями в дворі. А потім минуле затягує в тенета і для навколишніх  стає ненормально, яка розмовляє сама з собою в тролейбусі, прямуючі одним і тим маршрутом від дому до бібліотеки, яку не встигли знести, де пройшли останні кращі миті життя, де витратила багато енергії, допомагаючи дітям пізнавати світ в книгах. Тинялася біля руїн бібліотеки, проживаючі минуле в ілюзіях-спогадах — сама собі створювалася іншу реальність і жила в ній деякий час. А потім знову йшла на кладовище, темна енергія завжди кличе тепер її , щоб до кінця життя вона жила в ілюзії мертвого минулого. 
А коли бібліотеку остаточно знесуть і забудують новими висотками. Вона втратить останню ниточку яка її пов'язує з минулим та реальністю і помре.
В тролейбусі бабця прийшла до тями, бо я виявився схожим на її онука. Відчула, що я Вартовий і до кінця пригоди з кишеньковими злодіями не випадала з реальності.
— Виходить, це ви знову можете піти зараз на кладовище? — питаю.
— Поки ви відволікаєте мою свідомість від покликів минулого..
— Я не хочу, щоб ви туди поверталися.
— Ніхто не хоче, Макс, — каже Злата,— але в мене чергування, тебе мама чекатиме, не можемо ми вічно бути з нею.
— Вона має рацію. — Зітхає стара.
Прошу Злату зупинити авто. На телефоні показую відео Яни про діда з гаража.
— Ти його знаєш?
— Так, він типу тебе тільки навпаки. — Здивовано каже дівчина
— Що?
— Ти наймолодший ініційований, він — найстарший. Рік тому його Схрон вибухнув. Йому зараз сімдесят років.
— Я гадаю він зможе який час оглянути за Тетяною Антонівна. І в них багато спільного.
Злата дивиться на мене як на ідіота. Потім обличчя пояснюється немов розгадала загадку
— Бачив в кіно, —  кажу далі, — що людей,  які втратили пам'ять, повертали в ті місця де вони колись жили чи показували речі які могли пробудити її пам'ять. Тут може за аналогією: книжки, діти, бібліотека.
— Життя — не кіно. — Хмуриться Злата.
— Не кіно. — Каже стара. — Серіал. Сюжети видає не гірші. Правда фінал для персонажів один. І всі знають який, але грають ролі і далі,  бо цікаво, що буде зараз, а не вкінці.  Мені не має що втрачати. Я готова все спробувати, щоб ще пожити при тямі, бути живим персонажем, а не картонним статистом.
— А, біс з вами! Спробуємо. — погоджується поліцейська.