Глава 15

Це все триває декілька секунд,  я навіть не замислюючись створюю ментальний клубок енергії і пускаю його в злодія та кричу на весь салон, тицяючи пальцем на дівчину, яку обікрали:
— Телефон! Кишеня! 
Мама малого, що сидить біля мене, шарахається в сторону і перелякано зиркає на мене. На цей раз малий відволікається  і разом з усіма спочатку глядить на мене потім туди, куди я показую.
Злодій, від удару мого заряду, б'ється спиною об двері, а потилицею — об скло.
На підлогу падає смартфон, який той витяг з кишені пасажирки.
Очі дівчини, яку пограбували, розширюються, із її вуст от-от щось вирветься і вона в паніці штовхає ліктями інших — перевіряє свою  кишеню і обертається, щоб глянути хто в ній нишпорив.
В цей момент тролейбус зупиняється, двері відчиняються і злодії буквально випадають з салону та хутко зникають в дворах.
Дівчина підбирає свій смартфон перевіряє сумочку та киває мені в знак подяки. 
Інші, хто стоять поряд і не вийшли на зупинці, теж перевіряють свої кишені. В салоні стає шумно: заходять нові пасажири, з гучномовця записаний голос каже назву наступної зупинки, десь посеред салону кондукторша голосно закликає втомленим, байдужим голосом, щоб сплачували за проїзд. І лиш бабця Блукач  дивиться на мене. 
Її погляд прояснився і аура  змінилася — стала, як у звичайних людей: зеленувата з жовтими лініями, які місцями зливаються в блакитні потоки, як у Вартових.
Через кілька зупинок бачу як бабця прямує до виходу. Мені їхати ще три зупинки. Та  вирішую, що нічого страшного, якщо вийду раніше. 
Те, що розповідав Ден про Блукачів  цікаво, але в житті все набагато цікавіше.
Вибігаю з тролейбуса  і йду слідом за бабцею вулицею, на якій розрослися нові висотки. 
Вона проходить декілька дворів і звертає, в провулок. З однієї сторони стоять чотирьох поверхові будинки з жовтої цегли і візерунчатим фасадом та арочними вікнами і високими, як в старовинних замках, вхідними дверима та маленькими балконами на одну людину, біля них ростуть дерева, в палісадах кущі і квіти, а біля під’їзду дерев’яні лавки. 
Будинки в гарному стані, але видно, що побудовані точно не тепер і, мабуть,  не за радянських часів, може ще на початку минулого століття.
Інший бік провулку,  немов вставлений з якоїсь іншої реальності —  змією тягнеться залізний будівельним паркан,  за ним височіє не добудована висотка і «стріла» будівельного крану. 
Проходимо цей паркан, а за ним знову виринає старенький  будинок із затишним двориком, а далі знову паркан зелений, але дерев’яний. За ним нічого не видно, мабуть будівництво ще не почали, або заморозили, як біля мого дому.
Бабця знаходить двері в паркані і зникає за ним. Там таке ж пустище як в мене.
Заходжу в середину і бачу напівзруйнований будинок, схожий на ті,  що ми пройшли. Тільки в ньому було два поверхи. 
Дах обвалений, бокові стіни напівзруйновані. Уламки цегли і дощок валяються навколо, у високій траві, та між дикими кущами, що поросли навколо.
Бабцю ніде не бачу. Тільки-но роблю пару кроків до будівлі, як відчуваю знайомий холод в середині. Зупиняюся і озираюся —  в проході паркану стоять двоє.
Один з них мені знайомий і точно не гнилий — лисий в сонцезахисних окулярах, а інший — гнилий — молодий пацан років двадцяти, вищий за кишенькового злодія на голову. Схожий на баскетболіста: коротко стрижений, спортивної статури, в синій  майці, червоних шортах і білих кросівках.  Дивиться на мене, потім на свого приятеля і питає в нього.
— Цей шмаркач?
Той киває.
— Він твій!—  Баскетболіст закриває двері і стає біля них. — Я на стрьомі! — схрещує руки перед собою і завмирає.
Лисий  знімає окуляри і кладе їх на траву. В правій долоні, мов у фокусника, з’являється лезо.