Глава 14

Тренер добряче поганяв нас. Було багато спарингів. Після тренування завалююсь в тролейбус на кінцевій зупинці.

Купа вільних місць, сідаю в самому хвості, в кутку. Мені видно весь салон. Ці місця трохи вищи ніж інші. Сиджу, наче на якомусь міні троні, дивлюся згори на пасажирів, які сидять і стоять переді мною. Біля мене сидить ще кілька таких королів. Але я — біля вікна, я —козирніші, ніж вони бо бачу весь світ за склом, ну як світ: білборди, різнопланові будинки та заповнену авто і людьми вулицю, якою вже більше року, три рази на тиждень їжджу в іншу школу на тренування.

Поступово салон наповнюється пасажирами. 

Поряд сидить тітка нафарбована, мов лялька,  з малим сином, який в неї весь час щось питає: "можна там сісти? А чому ми не їдемо? Коли ми поїдемо? Чому так повільно їдемо?"

 Врешті вона дає йому смартфон і замість його голосу тепер чуються звуки гри.

Я втуплююсь у вікно. Фізичне навантаження втомило тіло, але дало відпочити і розслабитися мозкові. Вир нової інформації та емоцій перетворився на  річку з повільною течією. 

Негатив, розгубленість і страх через останні події майже зник. Так я володію тепер даром, наскільки зрозумів позбутися його не зможу, але і ставати вартовим я не зобов'язаний. Та вчитись  користуватися цим даром мені потрібно. 

Життя змінилося. Тепер до звичних тренувань з кікбоксингу і уроків в школі додається навчання по володінню енергією Міста.

Пілікає месенджер. 

Яна скинула нове відео для свого ютуб каналу. Дивлюся репортаж, який зробила в рамках навчання в своїх телешколі. З ним їй допомогла наставниця і журналістка Ніна. Вона часто підключає своїх учнів, разом з нею, висвітлювати якусь подію, чи робити спільні репортажі. Інколи Ніна «тегає» на своєму ютуб каналі вдалі випуски учнів, тим самим допомагаючи в просуванні їх каналів і підвищенню мотивації до навчання. 

***

На цей раз був сюжет про діда, який в своєму гаражі зробив для дітей щось типу бібліотеки, читального клубу та ігрового простору, куди діти приходять  грати в шахи, шашки, «настолки», читати і обговорювати прочитане між собою та просто спілкувалися під наглядом старого і деяких батьків. А дід їм з цим допомагає —  радить, що почитати, вчить грати в ігри, майструвати шпаківні, іграшки з дерева та картону та придумує і організовує  інші розваги.

Гараж той із цегли і стоїть в його дворі ще з радянських часів.  Він там тримав колись старого "запорожця", якого потім продав. Йому допомагають місцеві мами та бабусі, які гуляли за звичай з дітьми на майданчику поряд. А літом коли дитячі садки зачинялися , те місце стало типу альтернативою їм, щоб зайняти чимось малих дітей, а з згодом туди стали приходити і старші діти. Менші зранку чи в день проводили там час , старші —  під вечір.

А потім комунальники захотіли прибрати гараж. Виявилось, що неправильно оформлені документи і місцева влада сказала, що дід незаконно привласнив землю і треба гараж знести. І що там дітям не можна гратися, бо не обладнано для дітей по якимсь нормам. Ніна розібралась і виявила, що насправді там хочуть просто побудувати магазин. Висвітлила це в ЗМІ та в мережі, підключила і дітей, і дорослих. Яна паралельно з нею робила репортажі для свого каналу — в неї було більше інтерв'ю з дітьми і підлітками. 

В фіналі гараж вони врятували і з документами все було гаразд. За допомогою Ніни і медійному розголосу місцеві жителі, батьки, чиї діти там проводили час та деякі батьки, які дізналися з мережі та ЗМІ про це, волонтери, якісь благодійні  організації допомогли діду фінансово. Переобладнали гараж: ремонт в середині і назовні та по законну все оформили як дитячий клуб і фонд з підтримки культурного розвитку дітей. Навіть двоє молодих вчителів стали допомагати діду в позакласний час організовувати дітям розваги.

***

Вже проїхав декілька зупинок. На одній заходить знайома мені бабця. Вона часто їздить цим маршрутом. Стара зовні наче нормальна — на голові чорна хустка з візерунком. Хоч на дворі літо — на ній вицвілий, але чистий коричневий жакет і чорна спідниця. В руках тримає потерту, схожу на портфель, сумку.

Стара трохи того, ну не сповна розуму, чи що. Сидить собі тихо бува, а потім зненацька як заговорить голосно ні до кого, наче хто увімкнув звук в тєліку і всі чують уривок якогось діалогу з кіно. Потім так же різко "звук вимикається". Ті, хто бачить її вперше, лякаються спочатку. Розуміють, що до чого і не звертають на психічно хвору людину уваги. От і сьогодні вона сідає на вільне місце біля дверей, кладе сумку на коліна і дивиться у вікно.

Відчуваю знайому прохолоду в тілі і в думках. В тролейбусі —  хтось з Міжсвіту! Тільки не второпаю чи свій чи.... ?

Пам'ятаю, як відчував вартових і як гнилих. Та зараз це щось інше. Холод, якщо можна таке уявити, мов порожній чи ні, радше — спустошений. Я відчуваю чиюсь емоційну порожнечу. 

Але в салон зайшла лиш ця бабця. Її аура ні фіолетова, ні зелена, ні сіра, ні чорна — наче туман — прозора, ледь помітна енергетична течія.  Мабуть, так виглядає смерть — душа мертва і жива одночасно, але не існує. Помираюча, а може і мертва енергія, яка на диво вирує в ній. 

Ось значить які  вони —  Блукачі.

Стара різко повертає голову і дивиться сірими тьмяними очима на мене. Мить і здається, що в них щось спалахує і згасає, як  полум'я свічки.

Вона відвертається до вікна і гучно говорить: " ...вареники як ти любиш. Та Ганна Павлівна не прийшла, а я казала їй...".  Замовкає.