Глава 13

Я відчиняю вхідні двері. Вона мовчки махає рукою в знак вітання і ледь  всміхається. Очі, як завжди,  дивляться прямо на мене. Сьогодні рожеве волосся заплетене в безліч маленьких кіс.  Як повертала голову вони гойдаються, наче живі істоти.

— Круте в тебе на голові, — видаю, як завжди, словесну дурню, але вона наче цього не помічає і закочує очі, як бува.

—  Ага, в «сторіс» в однієї італійки зацінила.

—  Заходь! — відступаю, щоб пропустити до квартири.

— Та ні.  Треба  бігти. Заняття з монтажу.

Йду в кімнату, беру рюкзак і дорогою назад питаю:

— Як фільм? Так і не до зняли ж тоді.

—  Та змонтувала як є,щоб здати екзамен прокатить.

— Точно? — питаю, бо зазвичай вона доводить все до того, що задумала, наскільки це можливо, або придумує щось інше, але завжди якусь вишеньку на тортику добавляє до своїх відео в останню мить.

— Не точно,  — опускає погляд, ховаючи переляк,—  не гуд це все, але я не можу вже думати про те! — голос тремтить.

— Скоро там буде безпечно! — подаю рюкзак і опускаю на неї позитивний заряд. 

Зелена енергія розбавляє її сірий  настрій.

— Звідки знаєш?— спочатку здригається від мого дотику і потім пронизує очима мене, але в них лиш здивування і спокій.

— Тепер не тільки в тебе є дорослі знайомі, як та журналістка, як там її.

— Ніна.

— От, а я тепер Злату знаю, вона поліцейська. 

Її брови повзуть вгору. Очі мимоволі прижмурюється, здалося на мить, що в них щось недобре промайнуло, 

—  Ти? — питає з недовірою в голосі. — Поліцейська? Ти що мамі розповів все?— насуплює вже брови.

Сердита,  але навіть хмура вона — кльова. 

— Ні! Ти шо! — відмахуюся. —  Короче, мій один знайомий, який займається східними єдиноборствами, познайомив з нею, я лише йому розповів про тих типів,  —  І тіпа,  Злата все порішає і пустир буде безпечний.

Яна дивиться на мене вже без підозри, але якось по-новому, очі розширені здається більше ніж зазвичай.

— Гарна?

— Що? — не розумію.

— Ну, та Злата?

— А-а. Ну, хе-зе. Точно не страшко. У формі така, зачьотна.

— Угу… — дивиться задумливо на свій рюкзак,  повіки здається зовсім не моргають. На мить вона мені здається якоюсь живою статуєю. 

— Ян, щось сталося?

— Нє, все гуд, — виходить з трансу. — Ти наче якимось інакшим  став.

—  Це погано?

— Ні,  — всміхається вже не тільки вустами ай очима, — просто змінивсь наче, не знаю як пояснити.

— Виспався просто, — всміхаюся у відповідь.

 А подумки думаю: чи не плюнути на все і розповісти.  А як скаже,  що псих? То все —  капець дружбі. 

Вона знову то дивиться на мене, то на рюкзак.

— Макс…— починає і замовкає, наче хоче щось сказати, а потім передумала

— А? 

 — Ну, тримай мене тоді в курсі, про пустир. Гарна локація і хоч зараз мені стрьомно туди йти, але не хотілося б її втрачати. Мені ще дипломну знімати скоро.

— Так звісно, Ян!

—  Окс! — відводить від мене погляд, закидає рюкзак на плечі. — Мені пора. Па!— махає і рукою і йде до ліфта.

 Махаю у відповідь і зачиняю за нею двері. 

Вона щось хотіла ще сказати. Але я мабуть все зіпсував, як завжди не зміг нормально поговорити, не вмію я з дівчатами ляси точити, тим паче з такою крутою і загадковою,  як вона. 

Через годину йду на тренування.