Глава 12

Невже Дантист втік і повернувся порішити мене? Але ж тут мій дім. Якого біса? Моя територія! 

Трохи заспокоюсь і навіть не помічаю як в моїх долонях вже утворилися дві заряджені "сніжки".

І відчуваю як мене накриває чимось теплим. Бачу енергетичні лінії з усіх сторін полились на мене, з'єднуються в один потік і той водоспадом накриває мене, утворюючі захисний купол. 

— Тепер можеш відчинити, — каже невидимий Хранитель, — не бійся, я і вся енергія Сховища зараз працює на тебе. Він не буде  нападати. Прийшов у відкриту. Якщо, що використовуй портал.

— А хто то?

Йода зникає.

Не пощастило мені з домовиком.

Але я не відчиняю двері, а користуюсь порадою Хранителя і виникаю з Міжсвіту в коридорі, біля ліфту, за спиною непроханого гостя.

—  Пацан, а ти не дуже гостинний, — каже незнайомець спокійним, навіть тихим тоном, хоча чутно добре і повертається до мене.

— Мама вчила, що чужим не можна відчиняти двері.

Чоловік одягнений в строгий сірий костюм, білосніжну сорочку без краватки. Років сорока, спортивної статури, середнього зросту, лисий, як той мужик з реклами миючих засобів. Високий лоб, прямий ніс. Погляд сірих очей серйозний, на пухких вустах посмішка.

— Твоя мати розумна жінка, вміє ловити удачу за хвіст, бач як вчасно втекла з села.

— Звідки ти…

— Я все знаю і про неї, і про тебе, пацан, — тон серйозний, але усмішка не зникає, це збиває з пантелику. — І зараз ти дізнаєшся трохи про мене. А то якось не чесно. Так? — всміхається ширше і ледь прижмурює очі, стає схожим на хитрого лиса з казок. —  Я Климентій, для своїх —  Клим, для підлеглих —  Климентій Андрійович. От і познайомилися вважай,  зможеш тепер запрошувати мене в гості. А я вже якось до себе запрошу.

—  Климентій, засунь в дупу свою гостинність. Бував вже у твоїх в гостях!

— А поважати старших, мати тебе не навчила. Хоча, їй було не до навчання. Та розумію, пацан, перехідний вік, ще й це все навалилося, — посмішка зникає, а погляд навпаки стає веселим. — А моїх вже пробач, недолугі вони бувають, але я не з таких.

— А з яких?

— Давай на дах хоч піднімемося, — каже і йде до сходів, — а то біля ліфта якось не комільфо бесіди вести.

Дивлюсь йому вслід. 

В думках злість. І де тих Вартових носить? Знов самому розгрібати все. 

Ярик зараза! Спец ефектів йому, клоуну, захотілося! Щоб бабахнуло!  От і бабахнуло, але на мою голову! Що тепер? Як не бомжі з дантистами хочуть мене замочити, то якійсь лисий мафіозі приперся.  

Переміщаюся телепортацією на дах і чекаю гостя, роздивляючись місто з висоти.

***

— Бачиш це Місто? Зараз ти частинка його, він тобою керує. Поки що. Але я це зміню і зі мною разом ти зможеш бути незалежним від нього.

Ми стоїмо на краю, дивлячись на дахи будинків, зелень вулиць і рух транспорту внизу.

— Я ні на кого не працюю! Я не буду вартовим і тим паче гнилим!

— Пацан, здивував. Але я пропоную інше, я теж не хочу бути гнилим, як ви нас називаєте, та я не ображаюся, бо це правда. — Дивлюся з подивом на нього. — Негатив приносить кайф, але і з’їдає  з середини. Та більшість з наших цього не хоче розуміти. Так, є ті хто бореться, але марно. Я один з таких і це коштує мені багато зусиль. Я мабуть один із найстарших темних. Так темний — це краще звучить ніж гнилі? Правда пацан? — не чекає моєї відповіді і продовжує свій «спіч». — У всіх є темне в душі. У нас просто цього більше. Але не суть. Ти думаєш мені скільки років? Не відповідай. Кажуть сорок, п’ятдесят. А сімдесят не хочеш? Темними стають рано: в шістнадцять - вісімнадцять, максимум двадцять п’ять.  Але і до тридцяти рідко хто доживає. Якщо стане блукачем, вважай пощастило і то, хтозна, що краще. А тобі скільки, дванадцять?

— Майже тринадцять!

— От бач, пацан. Ти мав бути одним із нас.  Але став першим малим вартовим, зазвичай вони ініціюються у більш зрілому віці. Місто дало збій. Але ти ще й перший, хто не хоче бути вартовим!

— Та задовбали ви зі своїм першим. Я не хотів бути вартовим і гнилим я не буду!

— Угомонись, пацан. Ніким не треба бути. Будь собою і допоможи мені. 

— Десь я таке вже чув! — згадую домовика.

— Повір, я лиш за баланс сил. Ти можеш просто допомогти мені, не задарма — за гроші. За великі гроші. Всі будуть у виграші. Темних буде менше, якщо я втілю все що задумав. Хоча і вартових поменшає. Та це менше зло! А твоя мати зможе владнати всі свої проблеми в бізнесі і нарешті приділяти тобі більше уваги. Коли ти востаннє з нею хоч день був разом? Пам’ятаєш?

— Ну…

— Пацан. Ти ж сам все бачиш. Малий, та не дурний. Вона в дитинстві тебе кинула, і зараз то не особо за тобою дивиться. 

— За мною не тре дивитися і я не малий! І це все тимчасово.

— Немає нічого більш постійного…

— Дурня то! — перериваю його. — В неї все вийде і все у нас добре! Я все розумію. Вона не тільки для себе старається, а і за моє, за наше майбутнє!