Глава 11

— Йода ти тут?

— Ага, — відповідає голос в голові.

Наступного дня прокидаюсь о дев'ятій ранку. На цей раз мене ніхто не будить. У смартфона здох заряд. Мама знову втекла до свого салону краси. 

— Передай там по КПІ всім, що я відмовляюсь бути Вартовим. Хай Місто, чи хто там вами заправляє шукають іншого.

— Угу, — видає Йода,— твій вибір, але ж ти розумієш, що я нікуди не дінусь, Міжсвіт не зникне ти вже пізнав силу і від цього не відхрестися. Щоб ти робив, чи не робив. Ти все одно Вартовий.

— Який вчора ледь копита не відкинув. Дякую, хай геройствують інші, у Брюса і Злати добре виходить і без мене впораються!

— Угу.

Це останнє що почув від нього того дня. Але тиша триває не довго. 

Через годину, в голові чи у вухах, не розберу, чується писк, наче хто антену зламав у радіо. Але ні телевізора, ні радіо в нас немає.

Потім голос в голові мені каже.

— Макс, це Ден, передзвони мені, обіцяю це буде остання наша розмова і я більше не виникну в твоєму житті, якщо ти сам не захочеш. 

Він називає номер телефону.

Подумки кажу —  Ок.

Ментальний зв'язок зникає.  

Ставлю на зарядку смартфон і набираю Дена.

— Остаточно вирішив? — питає той.

— Так.

— Слухай, це я винен. Відпустив без підготовки, понадіявся на того дурбецела. Пробач.

— Ти лиш пішак в грі яке затіяло те ваше Місто! Воно хто блін? Бог, що вирішує кому героями ставати і здихати не по героїчному? Не має може ніякого Міста, це лише вулиці і будинки з людською енергетикою. А ви, ви все це вигадали. А ініціацію проходять просто випадково. Той камінь міг кинути Ярик чи навіть Яна, і хтось із них би був на моєму місці. От і все!

— Ти знаєш що це не так!

— Та нічого я не знаю! Як і ти, і всі ті Гнилі і Вартові!

— Хай так. Але ти у грі все одно. Навіть якщо не гратимеш в неї, Гнилим, яких ти зустрінеш це не поясниш. І одна з таких зустрічей може закінчитися гірше, ніж та пригода у Дантиста. Я хочу, що б це більше не повторилося, щоб ти навчився у нас всьому, що потрібно, щоб захистити себе і близьких від гнилих і просто людської мерзоти. Це займе кілька днів, а далі роби що хочеш! Домовилися.

— Але тільки це і все.

— Сьогодні, в дев’ять вечора, у мене на горищі, навчишся хоч щит робити.

— Ок! — тисну "відбій".

Халепа, буду я з ними, чи ні. Нічого по суті не зміниться. Так як раніше вже не буде. А чи хочу я вже щоб було як раніше? Все так складно і страшно.

Відразу відчуваю як тілом проходить знайома хвиля прохолоди. 

Гнилий тут!

Лунає дзвінок у двері. 

Бачу тим іншим поглядом людський силует за дверима, що сяє фіолетовою аурою.

—  Йода ти тут?

Тиша.