Глава 10

Темрява подвір'я поліклініки тепер освітлюється фарами "швидкої" та поліцейського авто, в якому сидить закутий  в наручники Дантист, який хотів мене порішити скальпелем. 
Біля швидкої на ношах лежить дівчина, що була з маніяком. Поряд стоять двоє медиків — молодий і старий та двоє поліцейських: дівчина років двадцяти п’яти і чоловік років тридцяти, про щось розмовляють. 

Потім вони разом завантажують ноші в карету швидкої допомоги і та їде геть.
Чоловік поліцейський йде до арештованого.

Дівчина підходить до мене. Висока, не худа, але і не товста, не мала і не висока. Руде волосся зав’язане в хвіст. На мене дивиться блакитними очима. Брови трохи насуплені, вуста посміхаються.

— Привіт. Я, Злата. Як ти? Оклигався трохи?

— Так все ок, — хоча було не зовсім ок.

Гірше ніж після бійки на пустищі з Брюсом і Деном. В середині мене всього тіпає. Такого жаху ніколи в житті не відчував. Думав, той псих закатує мене і від болі я там і подохну.
Але Злата, закутана в ментальний купол, з’явилася, як в дурних фільмах, в останню секунду, вибила двері і добрячим зарядом позитиву збила гнилого з ніг, накинула ментальне ласо, закувала в наручники і викинула його у вікно. Той впав на кущі. На диво залишився цілим. Вона стрибнула за ним і відлягла  подалі від будівлі, щоб той не встиг набратися від неї сили. 

Це все я бачив лежачи в кріслі.  Як тільки гнилий зник з  будинку , я знову став вільний і міг рухатися. Але не мав вже сил. Мене пізніше з будинку вивів  напарник Злати.

—  Не бреши малий. Ще б трохи і він би висмоктав із тебе все.

— А вона того… мертва?

— Ні, невеликий струс мозку і шишка на макітрі. Вибач, Брюс сигнал дав вчасно, але ми були  не поряд, в районі вокзалу, трохи запізнилися. Маніяка злякало світло, який той горе дантист засвітив в кабінеті коли тебе притяг. То він лиш оглушив дівчину і втік.

— Дякую мала, що підстрахувала! — з кущів виліз захеканий Брюс в порваній футболці і заляпаних, чимось чорним, штаньми. — Суки! І Кривий і маніяк падли, знову змились. Цей гад. — показує на гнилого в машині. — В будинку скрізь ментальні пастки  понаставляв.

— А ти, бляха, не бачив куди перся? — наїжджає на нього Злата, — бовдур самовпевнений! Ти якого художника сам на їх територію поліз і ще малого залишив, він же непідготовлений зовсім!

— Ну, я імпровізував! — відступає назад до кущів Боря. —  А якого ти так довго? Що, затори? — пробує перейти в наступ.

— Тобі блін смішно? Га? А той ледь малого не порішив?

— Та Дзиґа в нас міцний горішок!

— Я тобі покажу горішок! — підскакую з лавки, витягую з кишені нунчаки, якими не встиг скористатися і ними б’ю його в плече — Я ледь помер там! — ноги підкошуються і я валюся назад на лавочку. Зовсім сил не лишилось.

— Не кіпішуй, малий. — потирає плече Брюс. — Так я винен, я думав вони обоє мене там будуть чекати і нападуть. Хотів відволікти на себе увагу, щоб Злата маніяка спокійно взяла, поки я б з ними возився. 

— Що з ним буде? — киваю на гнилого, якого охороняє напарник Злати.

— Наскільки зможе затримаємо у себе! Він порожній. Я вибила з нього все що змогла. Посидить без підпитки сили, мо сам і сконає. Але думаю його дружки похлопочуть і він буде скоро на волі. Тут ми вже безсилі поки. Гнилі у всі структури пробралися. Адвокати, полковники, судді, політики. Але от Брюс заяву накатає, що мовляв напав той на нього, побив і пограбував. Тебе в це  вплутувати не будемо, ти ж не повнолітній, а з твоїми батьками справу мати нам ніяк не тре.

— А твій напарник про тебе, ну про нас знає?

—  Ні, тільки каже інколи, що я ще та скаження відьма, — підморгує мені

В двір заїхав ще один автомобіль — старенька зелена «шкода».

— О твоє таксі Макс. З Брюсом їдеш додому. Таксист мій знайомий. Так шо все ок.

— Дякую, приємно було познайомитись. — кажу Златі.

— Навзаєм. Ще побачимося і надіюсь при кращих обставинах.

Сідаємо в таксі. Їдемо в тиші.  Біля мого будинку Брюс знову вибачається, та я не маю сил та й бажання щось казати і мовчки йду до парадного.

 Сили на портал не має. Конс'єржка бачить сьомий сон, тож я проходжу непомітно. Хоча Йода запевнив мене потім, якби вона прокинулася, то мене не побачила бо якусь там «стіну» поставив їй на вікно. 

Я тихцем пробираюсь в квартиру. І завалююся спати.

 Сновидінь слава богу не бачу, але  той епізод у Гнилого Дантиста снився потім ще не раз в кошмарах. Поки Йода не активувати ловця снів. Та індіанська штука, що нагадує павутину, яку зараз роблять з дроту, ниток і пір'я, дійсно допомагає спати, але для цього треба, щоб Хранитель над ним по шаманив.