Глава 9

Не можу поворухнутися. 

Гнилий накинув на мене, мабуть, якусь ментальну сітку, що скувала тіло, мов гамівна сорочка. 

Але не тільки тіло. Намагаюся зібрати свою енергію в невелику "сніжку". Нічого! Доступ до внутрішньої сили заблоковано.

 Він тягне мене до стіни будинку. Прижимає до себе, різко паморочиться голова і  я розумію, що  ми телепортнулися в середину будівлі.

Опиняємося в стоматологічному кабінеті.  По центру — крісло, на якому роблять людям ті неприємні маніпуляції з зубами.  Поряд столик з комп’ютером.  Біля однієї  стіни — шафа і холодильник, біля іншої — умивальник і пара стільців. Кабінет виглядає досить пристойно: новий ремонт, пластикові вікна.  Гнилий цей — не Кривий. Ходить прямо і не спотикається. Значить їх тут кілька.

Він бере мене на руки, мов ляльку і вкладає на крісло. На мить відчуваю, що ментальна сітка зникає, але не встигаю щось вдіяти, як мене зв’язують кріпкою мотузкою червоні енергетичні потоки будинку. Ще сильніше, ніж ментальна сітка. Можу лиш кліпати повіками.

Покінчивши з цим, гнилий стає поруч і вмикає над моєю головою лампу, що вмонтована в стоматологічне крісло.

Світло ріже очі. Зажмурююсь.  Він трохи відводить лампу в сторону. Відкриваю повіки. Світло ллється  вже не прямо в очі.  На перший погляд — це чоловік середнього зросту, років сорока. Клаповухий, обличчя кругле з товстим м’ясистим носом і густими бровами. Нагадує якогось похмурого ведмедя. Що в Іншості, що в реальності — виглядає однаково, без ілюзорної маски.

Гнилий дивиться на мене зіщуленими очима. До кресла приєднаний столик з різними інструментами для лікування зубів. Він нажимає якусь кнопку, бере міні дриль, ту що робить в зубах дірки, і вмикає її.

Я не те що боюся стоматологів. Ні, переношу все спокійно. Але цей звук: «жжжужжжижуужж» викликає неприємні спогади і відчуття, про те як свердлять тобі зуба і згадується одразу та біль, коли лікар зачіпав бува нерв, мене аж тіпало тоді.

— Що гівнюк, давно у стоматолога не був? Зараз тобі зуби і перерахую. — Підносить  цей інструмент до обличчям.

Я  не можу закричати, ні поворухнутися, лиш з жахом дивлюся на гостре маленьке свердло. Закриваю очі. Страх наповнює мене від п’ять до голови, відчуваю тільки його і він мене ще більше паралізує ніж ментальна мотузка цього гнилого Схрону.

Відчувши і побачивши мій страх. Гнилий широко посміхається, показавши ряди жовтих, десь надколотих із карієсом зубів. Він би точно мав бути на моєму місці і свердлити сам собі свої гнилі зуби. 

Його обличчя здається помолодшало, а в очах читається насолода, мов він тільки що скуштував найсмачніший торт у світі. 

— Я б хотів тобі зараз просвердлити кожен зуб, до самих нервів. А біль як і страх ти будеш відчувати. І ніхто не вколе тобі анестезію. Але в мене не має часу. Треба йти виручати Кривого, і замочити нарешті твого дружка — сміттяра. Та і наш студент — різник нарешті сьогодні вже  пустить свою першу кров. Тому просвердлю лиш переднього зуба по самі нерви.

Пальцями лівої руки він розтуляє мені вуста і оголює мої зуби. В правій —  тримає пекельний інструмент зі свердлом. Так як я паралізований, що навіть м’язами обличчя не можу поворухнути, то лиш подумки волаю і благаю не робити цього. Сльози витікають із закритих очей. Я відчуває як свердло дзижчить біля рота. Ще мить і він почне свердлити передній зуб. Як я хочу прокинутись, чи заснути і не прокидатися! 

Це жахливо — бути безпомічним, в полоні страху і знати, що зараз буде так боляче, що вже від самої думки хочеться вмерти! 

Стоп! Страх? Це ж теж емоція, моя енергія, яку я генерує. А гнилий її споживає — висмоктує із мене. А якщо я йому допоможу?

З останніх сил, не припиняючи ментально кричати. Я думками пірнаю до себе, відчуваю і бачу внутрішнім зором мої сірі енергетичні потоки які з мозку в різнобій — багатьма потоками —  перетікають до голови Гнилого.

Цей канал не перекритий енергетичними замками  Храна цього Сховища.  
Гнилий своїми брудними лаписьками розкриває мені рота і просуває в нього свердло.
Одна частина мого єства волає, як навіжена, від страху інша, не мов в паралельному вимірі, забирає залишки розуму, глузду, і сил і я ментально проектую в мозку уявну трубу в яку направляю весь страх. І переправляю його через свій рот прямо в обличчя гнилого. 

Той вже майже встромлює свердло в мого зуба, та мій потік відкидає інтрумент і Гнилого на півметра  від мене. Той падає на стіл.  Монітор з нього валиться на підлогу разом з якимись речами. Шуму наробив добряче.
Розплющую очі. Все ще знерухомлений. Гнилий швидко підскакує кидає на мене свою ментальну сітку. Тепер я ледь можу дихати. Не відчуваю ні страху, ні болю — нічого. Лиш думки і кліпання повік дають зрозуміти, що я живий.

— А х ти ж щуреня паршиве! — реве гнилий "Дантист" . — А ти ще та заноза в дупі! Проще тебе просто порішити!

Нізвідки в нього в руках з'являється блискучий скальпель. Він підходить до мене. Нагинається і підносить лезо до мого ока.

Стуляю повіки. Нічого не відбувається. Розплющую очі. 

Скальпеля не має. Він дивиться на мене і сміється. 

— Ні! Ми так не домовлялись засранцю! Ти будеш дивитися. 

Відчуваю холод по всьому тілу і розумію, що навіть повіками кліпнути не можу.