Глава 5

Допиваю молоко, приймаю душ. Вигляд не дуже, та взагалі пощастило, що цілий лишився. 

Одягаюся і валюся на ліжко. В думках кавардак. Сил немає зовсім. Зараз би заснути. А може це сон і коли я засну тут, то прокинусь там в реальності, де  нічого цього не було. Спогади вриваються в голову, як лисиця в курник – чортів  ліфт і Йода-домовик, але то ж точно був сон і це, мабуть, сон чи реальність?

– А реальність – це що? 

Я повертаю голову на звук. На більше сил не вистачає. Хоча хочеться дати драпака, але тікати з власної квартири, якось зовсім не по-пацанські.

На столі сидить і махає лапами  той самий Йода з ліфту.

– Знову ти? Коли ж блін я прокинуся! Ти що за чорт? 

– А я гребу? – знизує плечима рептилоїд.– Твої ж думки таке зі мною зробили.

– А хто гребе?

– Вічне питання.

– Ти читаєш думки?

– Думки  – енергія, як і я. Вважай, я і є думки.

– Що за фігня? Ти моя підсвідомість, типу?

– Нє, так ми далеко не заїдемо. – Хитає зеленою макітрою. – Ну добре, пояснюю як є. А ти лежи, слухай і не перебивай. Сили бережи. Фігня,  короче, така:  цьому двору і будинку двадцять шість років. Одні будують, інші оселяються, живуть. Кожен лишає частинку енергії в цих стінах, яка накопичується і утворюється місце сили – Схрон. Він матеріалізується, зазвичай, в старе авто, гараж, кімнату, горище, підвал. Від енергії народжуються Хранителі. Після активації Схрону, енергія переходить у будинок і двір, які стають Сховищем –  акумулятором типу, що  живить це місце силою. Місто стає сильнішим, живішим, по суті воно – поєднання усієї енергії Сховищ, Хранів, Вартових, Гнилих, Блукачів, Зниклих.

– Та блін! Хто вони всі такі?

– От нетерплячка в одному місці! Не перебивай! Так от. Як я казав, ти розбив скло, розкрив Сховище сили і активував Схрон сили, а сьогодні ось пройшов Ініціацію. Сховище прийняло тебе, значить ти потрібен Місту. Все просто.

–  Ага, як два пальці!

–  Тупиш.  То нічого.

–  Блін, та ти нормально поясни!

– Ти – Вартовий – охоронець міста, я Хран – бережу енергію, розподіляю рівномірно її потоки в Сховищі, а ще слідкую, щоб ти її не розбазарював. Ясно?

– Ні! А що роблять Вартові?

– Все, щоб будинок, двір, місто очистилось від гнилі.

– Сміття вивозять?

Йода закочує очі і махає трьохпалою долонею.

– Пізніше зрозумієш.

– А ті, з пустиря, теж Вартові? 

– Так.  Малий Брюс він же Боря – ти знаєш де живе. А Ден, з дитсадка.

– І я стану бомжем, як вони?

– Ти станеш тим, ким станеш. Але ти вже Вартовий і це факт.

– Але мене ніхто не питав. Бути героєм круто, та це якось не правильно. 

– Не питали, але Місту видніше.. Ми частина його життя, а воно частина нашого.

– І що? Я ще замалий для цього! І яке він має право командувати.

– Але це ж твоє! Згадай минуле, ти хотів стати таким! Завжди за справедливість був битий, бив інших, це в тобі. Навіть подругу таку  знайшов!

–  Та нічого я не хотів. І Яна тут ні до чого. Ми просто друзі і все.

– Ага, друзі. Ти просто ще не зрозумів хто ти, ким хочеш стати. Мабуть, зрозумів би пізніше, але Місту ти потрібен зараз. Ти до цього йшов, згадай минуле і ти зрозумієш.

– Згадати? Що?

– Де ти жив, як ти жив. Пам’ятаєш?

Я піднявся і присів на ліжку,  подивився на Йоду-домовика.

– Пам’ятаю… Забудеш таке.

***

Я народився в райцентрі. Мама покинула мене відразу після народження. Їй було сімнадцять років. Гайнула в місто шукати кращої долі і грошей. Хто мій батько не знаю. Там, темна справа. 

Дід помер, до моєї появи на світ. Десять років жив з бабою. Вона працювала поштаркою. Коли не допомагав їй по господарству, то тинявся з хлопцями на вулиці. Лазили в покинутих хатах, в розвалинах ферми, ганяли на веліках, халабуди будували в посадках, палили вогнища, ловили рибу, купалися. Круто було. 

Я не давав ображати ні себе, ні інших. Втручався, коли бугай пресує малого, був битий, але й іншим перепадало. Часто мене обзивали чи то сиротою, хоч наче мама і була, то байстрюком. Та і мою маму обзивали по різному. Приходилось частенько битися через це.

Мама стала на ноги в місті. Зробила кар’єру – від прибиральниці в елітному масажному салоні до власниці свого салону. Обслуговувала якихось «ВІПів». Обзавелась потрібними зв’язками і пробилась на гору. 

Тоді бачив її рідко і не розумів чому її немає поряд.  Інколи привозила іграшки, смаколики і допомагала  грошима. Та часу на спілкування зі мною не мала чи не хотіла. А одного разу все пішло шкереберть – померла баба. Похорон пам’ятаю, як в тумані: труна, якісь люди, кіпіш скрізь, сльози – мої, мамині, чужих людей.