Глава 4

Шелестить листя. Кліпаю повіками. Біль розколює голову, як молоток – грецький горіх. Наді мною з гілки на гілку шмигонуло щось руде. Білка? Кіт? Глюк?

Враз згадую все і підскакую, завмираю і озираюся. Таж галявина. На  балконних дверях, що лежать на цеглинах, сидить якийсь дід: дірява сорочка заправлена в спортивні штани, на ногах сандалі, сиве волосся стирчить в боки. Поряд з ним стоїть той Гном, під носом – засохла кров. Рокера не видно. Позаду них  рятівна стежка, не втечеш.

– Добряче удєлав нас! – говорить старий. – Вражає! – роздивляється  нунчаки і наказує: – Віддай!

Гном йде до мене і протягує мені зброю. Хочу взяти, та він кидає її за спину і б'є кулаком в живіт, замахується ще, та  я через силу реагую – відводжу удар, руку пронизує біль. Гном збиває мене з ніг. У роті – присмак крові, у думках – відчай. 

Та раптом в мені прокидається якийсь інший я.  Тренер казав: поки не зомлів, бій не програв, навіть, якщо лежиш. Страх зник, лишилась лють і спокій. Підскакую. 

Сиплються удари, ледь встигаю  ухилятися. Але адреналін, чи злість надають сили. А далі, як уві сні: його удари не дістають мене, мої – влучають. М’язи наливаються силою, рухи швидкі, мов у Брюса Лі. Верчусь вихором і за мить Гном лежить на землі. Завмираю. Тиша. 

Через мить плескає в долоні дід. Тільки розгледіти його важко, наче в тумані. Кліпаю. То вже не дід, а бомж-Рокер. Кліпаю ще.  Прояснюється. Дід – вже не дід – і не Рокер, а патлатий мужик років за тридцять. Чорна шевелюра спадає до пліч, вуса ті ж, та не сиві.  Гном теж помолодшав – на вигляд двадцятилітній пацан. Впізнав! Це двірник з того старого будинку, що біля новобудови Яни. Повз нього ранком ходжу до школи..

 Видно добряче мене стукнули по голові. 

А ці двоє втикають на мене, як на ляльку.

– З ініціацією, шмаркач! – вітає патлатий мужик, який вже не дід. – Не думав, що стільки хапнеш.

– Він  бачить, – дивується Гном – двірник.

– Він вже один із нас!

– Хапнув чого? – питаю.

– Сили шкет, – либиться Гном.– А зараз тули звідси, малий! Поговоримо пізніше!

– Пізніше? Чому?Де? Про що?

– Хран пояснить, а тепер згинь! – патлатий махає  рукою в бік стежки.

І я звалюю. 

Дебільний сон, з якого не виберусь ніяк? Чи  реально з’їхав з котушок?

Коли проходжу повз дитячий майданчик, пілікає телефон. 

Приймаю виклик.

– Ти де? – тремтить голос Яни.

– У дворі.

– Що це було, блін? Макс?

– Пісець повний!

– Куди ти зник? Ти ж за мною біг.

– Впав і….Твій рюкзак підібрав, – здивовано розумію, що тримаю його в руках.

 Але не пам'ятаю, коли і де взяв. Конкретно дах їде.

– Дякую, що знайшов мене.

– Угу, – розгублено відповідаю. 

Не знаю, що казати в таких випадках.

– В тебе все ок? – голос її вже спокійний

– Наче. Ти як?

– Жива.

– А Лисий?

– Написав, що дома. 

– Це добре.

– Та яке там добре! – зривається на крик. – Повна лажа! – чую як схлипує.

Такою її ще не чув, завжди спокійна і на позитиві була.

– Зараз же все гуд! 

– Не гуд, блін! Аж думати страшно, що вони могли зробити з нами!– тихо плаче.

– Все позаду вже. 

Не вмію я дівчат заспокоювати. В голову лізуть лиш дурні фрази з фільмів, але мовчати теж наче не годиться,  тому в такому дусі і продовжую.

 –  Все вже скінчилося. Ти дома, в безпеці. Все буде норм. Не плач.

Як на диво це діє. 

– Постараюсь, – її голос вже не так тремтить і сліз не чую.

– Завтра на свіжу голову розберемося. Зайдеш до мене, чи я до тебе?

– Давай в тебе. Якісь мамині  подруги до нас припруться.

– Ок, – відповідаю втомлено,– зависнем у мене.

– Макс?

– А?

– Ти… Знаю це банально прозвучить. Але… Ти мій герой. Дякую, що ти поруч.

– Та ладно, – чути це вкайф, і тільки тепер розумію чому кинувся, не думаючи, в те пекло, і кажу як є. – Якби з тобою щось сталося,  мені б було погано, дуже.

Пару секунд мовчимо. 

–  Тільки зараз заспокоїлася і зрозуміла, як мені страшно, – знов порушує  мовчанку першою. – Хто вони, Макс?

–  Психи. Бомжі. Нарики якісь обкурені. Та хто завгодно, мать їх!

–  Мабуть, нарики. Дивно те все,– голос її оживає остаточно. – А, сюжет би вийшов суперський!

– В кримінальну хроніку! – бурчу.