Глава 3

Ледь повіки розклеюю. Бісів смартфон дзеленчить, як навіжений.  

Виявляється це Яна будить мене о дев’ятій ранку. Зовсім совість загубила. 

Сказала, що поки монтувала матеріал, зрозуміла, що треба відзняти пару моментів на пустищі. 

Лисого вже розбудила. За це хоч спасибі, поспав на кілька хвилин довше. 

Домовляємося зустрітися об одинадцятій на «базі».  

Я знову сам удома: у двокімнатній квартирі з двома лоджіями, великою кухнею, ванною та туалетом. Мама щезла в справах ще зрання. 

Зависаю в неті, потім  гамселю  на балконі боксерську грушу, снідаю мюслями з молоком, освіжаюся в душі і близько десяти виходжу з квартири.

З права від ліфта – перехідний балкон, що веде на сходи. Він якраз виходить у двір і старий будмайданчик видно, як на долоні. Виходжу на нього, щоб подивитися, як мої друзі будуть сходитися до місця зустрічі. Пустище якраз навпроти, за парковкою, огороджене с трьох сторін парканами. Тільки дальня сторона закінчується стіною нового бізнес-центру: двадцять поверхів з готелем, рестораном і нічним клубом. Він височіє за пустирем, як якась сіра гора з дзеркальними вікнами, затуливши мені пів неба. Його звели років три назад. Ще раз дивуюсь, як по дурному будують і забудовують вулиці нашого міста. 

Наприклад, будинок де я мешкаю, збудований на початку дев’яностих років минулого століття, має дванадцять поверхів і розташовується майже в центрі міста між двома довгими широкими вулицями: з права – Центральна, зліва – Лісова. Він облицьований гидкою на вигляд, коричневою плиткою, складається з трьох секцій, які утворюють літеру “П”, моя секція по центру.  

Та секція, що зараз справа від мене, своїм кінцем впирається в залізний паркан, який  відокремлює пустище від двоповерхового дитячого садка з  похилим дахом, збудованого за часів Радянського Союзу, а за садком – ще один двір зі старим десяти поверховим будинком з червоної цегли, який з’явився там чи то при Сталіні чи при якомусь іншому із вождів минувшини. В ньому мешкає Ярик. Садок має свій паркан з решіток. Між парканом садка і парканом пустища – утворилася така собі «нейтральна полоса», що  заросла деревами, травою і кущами. 

Ліва секція мого будинку впирається в бетонну загорожу (з вбудованими в неї воротами), що відокремлює покинутий будмайданчик від вулиці Лісова.

У моєму дворі під’їзна доріжка, яка тягнеться по периметру будинку від однієї арки, що виходить на вулицю Лісова до іншої, що виходить на Лікарняний провулок, який проліг між цими вулицями. В центрі двору –  дитячий майданчик: пісочниця, гойдалка, гірка. За ним  – автостоянка, що впирається в дерев'яний паркан пустиря. Найлегше потрапити на пустище – пролізти крізь щілини зламаних дощок цього паркану.

Яна мешкає за два  квартали звідси у високій новобудові, на п’ятнадцятому поверсі, в п’ятикімнатних хоромах. Її висотка примостилася біля чотирьох поверхового древнього, але відреставрованого будинку, який , мабуть, ще до революції будували. Ось таке наше місто – на контрасті.

Бачу, як з чагарників на доріжку виходить Ярик, йде до лазу в заборі, за ним – Яна. 

Лисий зникає з виду за кущами. Мо шнурки зав'язує. Яну закриває крона кленів. Тільки-но я збираюсь спускатися до них, як помічаю, що там, де секунду назад був Лисий, як з під землі, виростає чиясь темна постать. А Яна вже повинна вийти на відкриту місцевість, та її немає!

Щось не так!

Лечу сходами вниз. Ліфта немає часу чекати. На ходу дістаю свою залізну зброю з рюкзака і кидаю його на сходи. 

Недавно зайняв перше місце на регіональних змаганнях з кікбоксингу і – друге в країні по майстерністю володіння цим японським винаходом.

Вилітаю з під’їзду, несусь мимо «форда» в який  жбурляв камінь вчора. Ніхто, походу, і не звернув уваги на розбите скло автівки.

Біжу  парковкою між авто, пролажу крізь зламані дошки паркану на пустир. 

Не думаю. Дію на автоматі. 

Тренер каже, що купа думок перед боєм приваблюють страх. Треба дати свідомості свободу, мозок щось вигадає, а тіло врятує, якщо обидва треновані. Тренувався три рази на тиждень, та й дома інколи. І книжки читати люблю пригодницькі.  Думаю мозок тоді теж тренується, надіюсь, та і задніх не пасу по оцінкам в школі.

А лячно було – і за себе, і за друзів. Продираюся крізь кущі і бачу, як в заростях Лисий пручається в лапах високого патлатого мужика, у потертій кожанці та з брудним лицем. Бомж-рокер якийсь. 

– Відпусти! – кричу.

Той і не думає відпускати, але мордяку в мою сторону повертає. Я на ходу підіймаю і жбурляю каменюку. Влучно. Рокер відпускає друга, розтирає кров по лицю і гучно лається. Ярик дає дьору, в цьому він спец –  часто тікає в школі від тих, над ким невдало жартує. 

А я біжу на доріжку, де востаннє бачив Яну. Чую за деревами якийсь шум. Мчу туди. Опиняюся на галявині. З усіх боків верби обплетені плющем. Крізь ті зарості і трактор не пробереться. Ідеальне місце для засідки. Скрізь валяється ганчір’я, пластикові пляшки, пакети та тхне туалетом і стовбичить тип в  заношених джинсах, рваній майці та  притискає до себе Яну, як недавно я, затуляє їй долонею рота. 

Він трохи вищий, та десь на сорок кіло важчий за мене – низький, але міцний чувак. Подумки нарікаю його Гномом. Навички з кікбоксингу не допоможуть. Міг відбитися від однолітків й старших хлопців, а від кріпкого мужика – навряд.