Глава 2

Мабуть, у того старого  «форда» і хазяїна немає, бо гниє в мене в дворі, ще до мого народження. Фари розбиті. Спущені колеса вросли в асфальт. Біла фарба в сітці іржавих тріщин. Під дном – ковдра з моху, який проріс ще і на корпусі. 

Ні. Совість мене не гризла, гірше тарантайці точно не буде. 

Яна закріпила камеру на штатив і вибудовує кадр та показує де я повинен стояти і куди кидати камінь. 

І от ми з нею готові. Чекаємо сигналу від Ярика, який стовбичить в іншому кінці двору і слідкує за обстановкою.

Нарешті, Лисий махає нам. Можна починати.

Тоді все і почалося. Один порух руки і життя змінюється назавжди. Та про це пізніше.

Щосили жбурляю каменюку.

За мить зайцем  тікає Ярик в один із арочний проходів двору. Потім через інший прохід зникає Яна, а я чомусь туплю. Збив шум у вухах – наче не кусок щебінки, а скеля вдарила в те скло. Ніхто не гнався, у дворі – пусто. Будень. Всі по роботах, у відпустках. Здається, лиш ми одні застрягли в місті на канікулах. 

З переляку, чи по дурості забігаю у свій під’їзд, де може чекати засідка консьєржки. Але та втикає серіал. Мене помічає і знов розчиняє погляд в екрані.

Натискаю кнопку виклику ліфту, з гуркотом роз'їжджаються двері. Дивує не шум, а тиша. Не долинає гул з вулиці, який присутній у місті цілодобово. Заходжу, натискаю кнопку. Двері бахкають, лишаюся в пустій кабіні, яка чомусь не рухається вгору. Хитаю головою, щоб витрухнути з вух тишу.

– Мізки не розхитай! – каже хтось у порожній ліфтовій кабіні.

Здригаюсь, наче током хто прошиб. Ледь не надзюрив.

А потім зиркаю на переговорний пристрій для виклику диспетчерів, у верхньому кутку. 

– Зашибісь, як смішно! – кажу до комутатора невидимим приколістам і згадую, що тре натиснути спочатку кнопку, щоб мене почули. 

– Та ні, не смішно! – голос лунає не з комутатора, десь зовсім поруч. – І шо ти ото ті кнопки тичеш? Скільки можна, то хтось підпалить, то розтрощить, то намалює матюка! Спасу від вас, халамидників не має!

Голос не замовкає. А я панічно гадаю, хто чи що то таке. Приховані камери і мікрофони? Як в приколах в мережі? 

– І взагалі, щось ви забагато натискаєте кнопок, – віщує далі голос,– якесь, кнопко давне життя у вас. Людство зовсім пальцезалежним стало в цьому клавіатурному світі. Маячня якась!

 Дійсно, якась маячня твориться зі мною. Нарешті голос замовкає. Вдивляюсь в стіни, стелю, підлогу. Чую лиш власне дихання та стукіт серця. Навпроти дверей – дзеркало. В ньому – я: очі по п’ять копійок, розпатлана світла шевелюра. Може камера за ним? 

– Та не вертися дзиґою!

Я в повному ауті. Дивлюсь на своє відображення. Мовчу і кліпаю, як дівчина повіками, а мій рот у відображенні ворушиться – говорить, наче там засів двійник. Торкаюсь своїх вуст – міцно стиснуті. А в дзеркалі – ні, моє відображення, мов сказилося. Від цього перехоплює подих!

– Відчиніть! – панічно гупаю в двері.

– Не почують! – каже мені, моє і в той же час не моє «я» з дзеркала.

Це просто сон. Ні, це Лисий щось в ті яблука наколов, якими нас сьогодні пригощав. От же ж  чортів нарик!

– Що за нафіг?! – жму кнопки, вмикаю комутатор – марно.

– Я не нафіг!

– А хто? – намагаюся заспокоїтись. 

Колись же попустить, принаймні так в кіно кажуть.

– Хранитель я. – відповідає моє «я не я».

– Хто?

– Ну, наглядач за будинком, типу.

– Домовик?

– Типу того. Але не зовсім.

Помічаю, що дзеркальний близнюк не ворушить губами, то знов просто моє відображення. А біля ніг стоїть маленька – до колін – волохата істота в лахмітті і проникливо дивиться людськими очима.

– Ти справжній? – питаю, притискаючись спиною до стінки кабіни.

– Майже. Мене матеріалізували твої думки. Насправді, мене не бачиш, не чуєш – мозок ловить мої ментальні хвилі, ретранслює тобі у доступну для розуміння та вигляд форму. Втямив?

– Наче, – заспокоююсь остаточно, – ти мені снишся?

– Ще хто кому сниться. Це ти відкрив для себе цей прошарок реальності, як звільнив енергію зі Схрону. Тепер ти відповідальний за це місце.

– Що за…? Яка енергія? Яке місце?

– Жива енергія, яку ти активізував і цей двір став частиною Міста.

– Він же й так його частина.

– Ні, він був не живим. Ти звільнив силу і повинен завершити ініціацію.

– Ініціацію? – розгублено кліпаю.

– Коли кинув камінь. Крихти твоєї енергії на ньому з'єднались з енергією Схрону і вивільнили її. Ти володієш тепер силою.

– Типу Супергерой?

– Ні, поки ти Вартовий, героєм не став, а силу ще не пізнав.

– Вартовий?