Глава 1

Вона підходить до місця, де я причаївся. Ступає граційно, неквапливо, але в кожному русі відчуваються енергія та сила.

У вухах – навушники, у руці – смартфон, на вустах – усмішка.

Рожеве волосся звисає до пліч, зелені очі дивляться на екран. Знаю які вони, наче щось шепочуть з темноти зіниць. Ніколи не міг в них довго глядіти – хотілось відразу або відвести погляд, або далі непристойно довго дивитись в них. Щось гарне і водночас стрьомне там. 

Вона вже поряд. Відчуваю її запах – м’який квітковий аромат парфумів. Серце починає битися частіше. Ще трохи і все скінчиться. 

Між нами лиш завіса з дикого винограду. Вона зупиняється, повертається до винограду спиною і робить селфі. 

Я повільно вдихаю повітря – мій вихід. 

Видихаю, відсуваю гілля і листя, хапаю її за шию. Притуляю ніж до горла. Притискаю до себе. Дівочий крик майже виривається на зовні, та я вчасно затуляю їй рота долонею. Від її волосся віє різким але приємним ароматом шампуню. Від дотику її тіла до мого, шкірою проноситься табун мурах, а від живота до грудей підіймається клубок якогось приємного, досі не знаного відчуття, що теплом розливається в області серця.  

В цю мить роздається інший крик: 

– Знято!

Всі приємні відчуття вмить випаровуються.

Я відпускаю дівчину, ховаю пластмасовий муляж ножа в кишеню, стягую маску – «балаклаву» і витираю нею спітніле обличчя.

Яна поправляє зачіску, змітає з волосся залишки листя.

– Не боляче? – питаю.

Хитає.

– Крутяк! – хвалить Ярик. – Реально чекав, що обмочишся з переляку! – махає енергійно руками, тримаючи в одній відеокамеру, показуючи наскільки його вразила акторська гра Яни.  

– Дай, гляну! – наказує Яна і простягає долоню.

Гримаса радості зникає з фізіономії Ярика і він мовчки віддає камеру.

Переглядає відзняте, схвально щось мугикає собі під ніс, киває – мовляв норм і ховає камеру в чохол.

 – Валим звідси! – беру рюкзак з нашим реквізитом і йду. 

Яна вішає камеру на плечі і ступає слідом, Ярик, спотикаючись, тягне штатив за нами.

Перелазимо через брили бетону, купи зламаної цегли, гнилих дощок та сміття, яке тут скрізь на покинутому будмайданчику в центрі міста. Проходимо  перехрестя доріжок. Одна веде до місця, де колись знесли старий будинок, почали  будувати новий, та все заглухло. По сей день там яма підвалу, частково перекрита бетонними глибами. Звертаємо на стежку, що ховається в  заростях і йдемо до нашої “бази”, що ближче до іншого краю пустища. Там бетонні балки вдало вляглись одна на одній, утворивши щось типу бункера, обплетеного плющем. 

 Яна залазить в середину, сідає на дошки, вмикає камеру і переглядає відзняте. Вона по життю небалакуча, тільки  рот не замовкає, коли обговорюємо зйомки. Ярик падає поряд, наспівуючи щось собі. На дворі спека. Ідеальне місце її пересидіти.

Яна в нас  – режисер, сценарист, монтажер, актор. Ярик та я – статисти та вся інша зйомочна група. Ми ще діти, як каже «класуха».  Мені та Яні – дванадцять. Вона на пів року молодша, та це не заважає бути головною. Тай це добре, з мене ж лідер ніякий, а про Ярика мовчу. Йому, хоч і тринадцять, та виглядає на десять, через гобітський зріст, худорлявість та стрижку «під нуль»,  всі звуть його – Лисий, або Клоун, – весь час клеїть дурня: і в школі, і вдома, і там куди його занесуть чорти. Прикалується скрізь, як тільки випаде нагода. 

Ми з ним дійсно діти. Наше життя – школа, відео ігри, зависання в «неті», безтолкові вештання містом, секція з кікбоксингу –  у мене, та з більярду –  у нього, турніри, змагання. Загалом нічого цікаво – звичайні будні скромних підлітків.

 А от Яна – майже доросла – відео-блогер. Батьки в неї, походу, мільярдери. Має завжди останній “айпонт”, професійну камеру, шмаття від «гучів».  Вчиться в гімназії, ходить в театральний кружок, на якісь курси «теле-кіно школи», пробує гримувати по роликам з «ютуба». Знімає міні короткометражки, та різні відео – такі собі домашні завдання та типу екзаменів на тих курсах. Одне з таких завдань якраз от і допомагаємо знімати. Також, сама робить сюжети з підліткових тусовок, дискотек, фестів чи сама знаходить якість історії в сусідів чи просто щось нариє з мережі і потім бігає брати інтерв'ю в якихось стрьомних типів для свого ютуб каналу. Монтує, озвучує: каже, що думає, що хоче, як вміє. Викриває і тролить фальш у словах і вчинках як дорослих, так і не дуже. Вабить і бісить багатьох. Мріє стати режисером, чи журналістом, ще не визначилась. 

Такі от дружньо – ділові стосунки. Хоча, коли я грав маніяка та імітував душіння, відчув щось нове,  такого не було раніше, не схоже на дружні відчуття. А я ж, вже більше року її знаю, ще з того часу,  як зустрів її раз у себе в дворі біля сміттєвого баку. Вона там рилася, їй здалося, що якийсь підозрілий мужик викинув вибухівку туди. З пакету, який той ніс, виднілися червоні дроти. Вона його ще в метро запримітила і «пасла» до мого під’їзду, а виявилось, то був мій сусід електрик. Десь щось робив неподалік  і викинув зайві шматки кабелю біля дому. Але ж я тоді цього не знав. Вийшов собі сміття викинути, а там вона, на бомжа не схожа, а риється в смітті. Ну я і ляпнув, мовляв, може допомогти?  І допоміг – майже з дна  сміттєвого баку витягнув той пакет. І лиш потім вона обмовилась, що то могла бути вибухівка. Я зареготав – хто ж буде сміттєвий бак підривати? А вона мене ідіотом обізвала, та я не образився, бо без злості в голосі те казала, а за мить вже реготала разом  зі мною. А тепер от сиджу, на богом чи чортом забутому будмайданчику і спостерігаю, як вона вдивляється в екран камери. Через пару секунд наші погляди зустрічаються  і вона всміхається мені й виносить вердикт: