Пролог

Небо зоряне і без хмарне. Літня ніч присипляє Місто, але воно ніколи не засне. 

Сяють ліхтарі та вітрини магазинів на центральних вулицях та бульварах. Ними тиняються  поодинокі жителі, в яких безсоння або якась інша причина змушує протирати взуття на тротуарах. 

Час від  часу шумлять наглі авто. В якихось двориках гучні компанії тривожать напівсонні будинки, що зиркають з віконних очиць на них одиноким світлом.  

Трапляються  і порожні,  темні провулки та вулички. А можливо тільки здається,  що вони пусті. В темряві може чаїтися будь хто чи будь що.   

Десь в нетрях вулиць, між сонних будинків говорять двоє.

– Наших лишилося мало. 

Сторонній слухач подумав би, що це говорить літня, поважна людина, яка  виважено мовить кожне слово.

– Так! Гниль розповзається, як та чума!

Той же слухач уявив би собі, що старому відповідає молодий юнак, який вічно кудись поспішає.

Але їх розмову ніхто не чує.

– Якщо  Патлатий стане Блукачем, ми втратимо цей район, а згодом – і все Місто. 

– Я відчуваю, буде нова ініціація. Енергетичний фон тут скажений!

– Коли?

– Звиняй, я не Провидець, а Хранитель як і ти! 

– Десятиліття минули як ми втратили Провидицю. І бач до чого це призвело.

– Мо, на цей раз Місто подарує нам Провидицю!

– Якщо і так, це не врятує Патлатого. Його Схрон скоро зникне. А там і ми станемо Зниклими. Ти цього ж не хочеш?

– Ні!

– То зроби це.

– Але ж ми ніколи не втручалися!

– Часи змінюються і часу обмаль. 

– Ти певен?

– Я проіснував довше і теж відчуваю дещо. Місто не буде проти, якщо ти допоможеш обраному швидше пізнати енергію Міжсвіту.