3

Рано-вранці, коли сонце ще не зійшло, Вілл нагодував мене сніданком, видав інструкції по злому телеекрану і дав чип з інформацією. Він знову перезавантажив систему метро, ​​щоб я змогла непомітно вийти і, махнувши мені рукою на прощання, зник у своїй підземці. Я сіла на метро і поїхала додому.

Всю дорогу до дому я відчувала тривогу. Спершу я думала, що просто перехвилювалася, але коли вийшла з метро, ​​помітила дивну активність. Ніби місто ожило і спостерігало за мною. Хоча людей навколо ще не було, всі спали в такий ранній час.

Я вже була близько від дому, як один робополіцейський підійшов до мене.

— Виявлено незареєстрований чип! — проскрипів неприємний механічний голос. — Громадянко Єво Морган, №ЕМ20922507А347724Ф, зупиніться для огляду.

Але як він виявив чортів чип? Вілл не попередив мене. Я в паніці завмерла на місці. Робот почав до мене наближатися, але тут я прийшла до тями. Потрібно бігти, він же забере чип і плану кінець. Я рвонула з усіх ніг до дому.

— Увага! Непідкорення! Громадянко Єво Морган, №ЕМ20922507А347724Ф, ви тимчасово анульовані! Зупиніться, доки вас не вилучили з системи!

Я не знала, що таке ануляція, і мені було байдуже, що мене видалять. Аби не вбили і дали можливість зробити свою справу. Я не хотіла перетворитися на щасливого та задоволеного зомбі. Я вже добігла до під’їзду і піднесла ключ, але двері не відчинилися.

— Ключ не дійсний, — проскрипів голос із дверної панелі. — Жителя не впізнано.

Я розвернулася. Робот наближався. Я повернула за будинок і помчала щодуху. Я не знала, де мені сховатися в місті, яке стежило за мною з усіх дірок, з кожного вікна, з кожної маленької щілини. Воно було як живе і все проти мене. Я вже задихалася від бігу, ноги боліли, але робот не міг мене наздогнати. Він не був налаштований на велику швидкість. Він зловить мене тільки, якщо я зменшу темп. Я не здавалася. І тут задзвонив мій телефон. Я автоматично витягла його з кишені. Я відчувала, що то Вілл і не помилилася.

— Праворуч, ліворуч, два метри прямо і стрибай у відкритий люк. Там тебе не зловлять. Відбій.

Я послухала його пораду й опинилася під землею. Люк автоматично закрився наді мною, а робот пролетів зверху, дивуючись, куди я зникла. Я ввімкнула ліхтарик на телефоні й озирнулася. Тут було брудно, тісно і валялися зім’яті картонні коробки у кутку. Я присіла на них, щоб перепочити і розблокувала телефон.

Два повідомлення.

Перше: «Громадянко Єво Морган, №ЕМ20922507А347724Ф, ви більше не є легальним мешканцем міста Родарк. З’явіться в поліцейську дільницю для отримання покарання, інакше вас буде ліквідовано».

Що означає «вас буде ліквідовано»? Мене вб’ють? Чи що?!

До другого повідомлення я дісталася не одразу. Мені потрібно було перетравити інформацію від першого. Але друге виявилося справжньою дрібницею в порівнянні з ним. Мені просто повідомили про звільнення з роботи.

Чудово! Вчора я жила спокійним життям, мала квартиру й роботу, планувала ідеальні стосунки, а сьогодні на мене оголосили полювання і єдине місце, де я можу бути в безпеці — якась дірка під землею.

Мої думки перервав телефонний дзвінок.

— Так, Вілле! — я знала, що дзвонить він і була дуже зла. — Ти знаєш, що накоїв?

— Знаю, — голос Вілла звучав винувато. — Але я не міг інакше. Якби сказав правду, ти відмовилася б. Вибач, будь ласка, Єво, але ти маєш дійти до кінця. Заради всіх нас, заради себе, заради Родарка. Я вірю у тебе. Я поряд із тобою. Перепочинь і біжи в центр. Я скину тобі план маршруту. Запам’ятай і видали.

Він закінчив дзвінок. За п’ять хвилин мені надійшла картинка з мапою міста, на якій червоною лінією був намальований маршрут. Я швидко прикинула, як він проходить та видалила повідомлення. Зібравшись з духом, я вилізла з-під землі й побігла. Мені всього лише було потрібно хвилин двадцять пробігти. Я впораюся. Я сильна. Я ж постійно бігаю вранці. Нічого незвичайного.

Вілл не підвів. Я справді не зустріла робополіцейських на своєму маршруті, але все одно відчувала, що за мною стежать. Діставшись площі, я підійшла до телеекрану. Люди тільки-но почали з’являтися на вулицях і на мене не звертали уваги, а от роботи знову почали метушитися. Я попрямувала до люка, який вів до шахти керування екраном, і він відкрився. В цьому мені Вілл міг допомогти дистанційно. Я провела необхідні маніпуляції з комп’ютером телеекрана, налаштувала його на 9:00 і причаїлася. Я мала сидіти тут кілька годин, поки не з’явиться ролик. Тільки тоді Вілл розблокує люк, і я зможу вийти.