2

Прийшла до тями я теж від різкого запаху. Я не знала, де була, довкола мене панувала темрява. Я відчувала, що сиділа зв’язана у незручному кріслі. Я спробувала смикнутися, але мотузки тримали мене хоч і м’яко, проте міцно. Вивільнитись не було шансу.

— Гей! Що за жарти? — гукнула я у темряву.

— Єво… — знову той голос, що прошепотів мені не боятися. І, здається, я чула його раніше. Чи ні?

Раптом спалахнуло світло і я побачила перед собою високого худорлявого хлопця в ідіотських старомодних окулярах і розтягнутому светрі. Довге темне волосся його було стягнуте в хвіст, а ясно-сірі очі дивилися на мене з… турботою?.. переживанням?.. Щось невловимо знайоме було в його рисах. Я уважно розглядала його, а він мовчав. І тут мій погляд зачепився за шрам на його щоці — рвана лінія, що нагадувала серцебиття!

— Вілле, це ти? — мої губи розтяглися в усмішці впізнавання.

Мені було вісім, а Вільяму одинадцять, коли ми познайомились. Ми жили тоді на околиці міста, якраз неподалік цієї станції. Тут раніше стояв один старий занедбаний будинок і діти любили одне одного перевіряти на хоробрість. Ми вирушали роздовбаними сходами на дах, щоб показати, які ми сміливі. Я страшенно боялася висоти, але не хотіла прославитися боягузкою серед своєї компанії. Піднявшись на другий поверх, я виявила, що тут стояв незнайомий хлопчик. Він дивився на ліс крізь каламутне вікно і, мабуть, мене не бачив. Я тоді трохи соромилася хлопчиків і вирішила його обійти, щоб він не помітив мене, але оступилася. Я не знаю, що зі мною було б, якби не Вільям. Він вчасно обернувся на шум, схопив мене за руку і не дав упасти в дірку в підлозі. Ось тільки сам втратив рівновагу і врізався головою у вікно, розбивши крихке скло і порізав собі щоку. Інший би хлопчик на його місці розлютився, а він навпаки вирішив зі мною подружитися. Я йому сподобалася чимось. Ми товаришували років вісім, доки не переїхали до інших районів і втратили зв’язок. І ось він стояв переді мною, худий у своєму величезному светрі, і щасливо усміхався.

— Впізнала, — Вілл видихнув з полегшенням. — Я відв’яжу тебе, тільки не біжи. Я хочу тобі розповісти одну важливу річ про експерименти у Родарку. Але тільки якщо ти хочеш її почути. Моя інформація змінить твоє життя.

— Я хочу, — я ж за цим сюди прийшла, правда?

Вілл розв’язав мене і простягнув пляшку з водою.

— Вибач, що налякав. Я не міг інакше побачити тебе. Я нелегал.

— Хто? — я здивувалася.

— Нелегальний мешканець. Мене немає в системі.

— Але ж так не буває! — я ще більше здивувалася. Абсолютно всі мешканці Родарку були під обліком, перераховані, відстежувані і мали свій номер.

— Буває, коли добре знаєшся на техніці. Я вмію зламувати все — від комп’ютерів до роботів. Я налаштував систему метро, ​​що слідкує за всім, на перезавантаження, щоб протягнути тебе до нашого таємного куточку і все розповісти.

— До нашого?

— Так, крім мене тут живе ще кілька сотень людей.

— Але тут — це де? — я не розуміла, де зараз знаходжуся.

— У підземці. Я давно знайшов цей старий тунель і зумів його стерти з мапи міста. Ми обладнали під землею таємний притулок, де нас ніхто не знайде. Окрім дуже спостережливих людей. А люди зараз дурні, вони вірять машинам.

— Та ні! — я заперечила. Я не вважала себе за дурну. — Ми думаємо своєю головою.

Вілл з сумом глянув на мене. Взявши в кутку стілець, він поставив його навпроти мого крісла і продовжив.

— Вас давно підкорили роботи. Вміло і непомітно. Ті ідеальні партнери, яких вам пропонують, насправді не люди, а біороботи. Вони на вигляд як люди, на дотик як люди, але вони синтетичні, неживі. У них закладено програму. Реєструючись на сайті, ти розповідаєш, якого партнера хочеш — зовнішність, характер і саме такого тобі підсовують. Ти закохуєшся у свій ідеал, а потім він починає тобою маніпулювати. Вони не просто почуття задіюють, вони тебе зомбують. У них є якась прихована програма, яка активізується вночі, коли ти спиш поруч із ним і під її дією ти змінюєшся.

— Жах який! Але звідки ти про це дізнався? Де докази? — історія Вілла була такою неймовірною, що мені важко в неї вірилося.

— Зламав урядовий сайт. Я стежу за ними, — Вілл простягнув планшет і показав підтвердження своїх слів.

— Але навіщо це все?

— Родарк — найважливіший експеримент. Якщо він пройде вдало, то всі міста заповнять синтетичні люди, які перетворять справжніх людей на зручні іграшки. Уряд хоче слухняне стадо. Грається нами як забажає.

— А це можна зупинити? — мені не хотілося бути чиєюсь іграшкою.

— Можна, але складно. Я не можу довго перебувати на вулиці, бо ризикую бути виявленим робополіцією. А щоб оприлюднити інформацію, мені потрібно пробратися на центральну площу, де стоїть головний телеекран. З нього потрібно запустити підготовлений ролик, у якому розповідається про урядовий експеримент. Коли жителі його побачать і дізнаються, що відбувається насправді, вони не зможуть більше це терпіти. Вони збунтуються. Не всі, зазомбовані, може й ні, але багато хто. Це відволіче роботів, уряд, і я зможу пробратися до мерії та перезапустити систему. Роботи відключаться.

— А ти хіба не можеш зробити все звідси?

— Ні. Я пробував. Дистанційно показати ролик та провести перезавантаження неможливо. Але теоретично я знаю, як це зробити на місці.

— Теоретично? — я здійняла брову.

— Так. Але мої теорії зазвичай на 99% спрацьовують і на практиці.

— Я так розумію, ти хочеш, щоб я показала ролик людям? — як я хотіла, щоб Вілл сказав «ні», але розуміла, що він не просто так мене сюди покликав.

— Так. Вибач, Єво, що вплутую тебе сюди, але в нас немає інших надійних друзів із легальних. А тобі я довіряю. Я весь цей час приглядав за тобою, а коли ти зареєструвалася…

— Але чому ти мені не написав? — я обурилася. Я сумувала за Віллом, мені не вистачало його дружби всі ці роки.

— Як я міг? Я ж не переїхав, а втік разом із матір’ю. Я вже у свої 19 багато нарив на урядових сайтах і зрозумів, що потрібно шукати притулок. Людей почали зомбувати, неугодних убивати. Це вся брехня, що людей більше не вбивають. Просто вбивства ретельно ховаються. Ми довго ховалися разом із матір’ю та ще деякими однодумцями. Я стер усіх із системи. А потім ми знайшли цей покинутий тунель та оголосили його нашим домом. Я дуже хотів тобі написати, але це видало б мене. Я і так тобі підказав своїм ніком, думав, ти здогадаєшся, що W — це Вілл, а 725 — це 7-й місяць, 25 число, день твого народження.