Розділ 10. Коло щедрості

Емма ступила крізь арку світла — і опинилася в місті.

Але це вже не було те місто, в яке вона потрапила вперше. Тут щось змінилося.
Ні — змінилося все.

Спершу вона відчула це тілом: повітря стало м’яким, теплим.
Воно більше не кололо обличчя, не лоскотало страхами, не тримало тривогу в грудях.
Воно обіймало.
Дихало разом з нею.

Дорога, якою вона йшла, вела до знайомих місць — але вони ніби ожили.
Ось лавка, на яку вона сіла на самому початку — раніше холодна, самотня, а тепер на ній розквітли тонкі квіти, схожі на мініатюрні тромбони, з яких доносилася ніжна мелодія. Звук був тихий, мов шепіт надії, і серце відчуло його тепло.

Стіна будинку, де раніше були вигорілі написи, тепер була живою картиною — мазки росли на очах, змінювали відтінки. Один будинок «дихав» спалахами кольору: при кожному її кроці на стінах спалахували хвилі барв, немов живий хамелеон — тільки ще яскравіше, яскравіше за уяву. Інший повільно змінював форму: дах розтягувався, наче натягнуте полотно, а на ньому пензель із світла малював веселку, відтінок за відтінком, плавно, немов дихання.

А небо…
Небо стало справжньою книгою.
На ньому, мов невидима рука автора, із тисячі пелюсток і світлових символів складалися фрази —
Субтитри для світу:

«Ти важлива.»
«Ти потрібна.»
«Ти цілісна.»
«Ти можеш творити.»
«Ти — світло.»

Кожен рядок складався з пелюсток, нот, сонячних відблисків. Небо співало її історію, м’яко, мелодійно, ніби весь світ слухав її серце.

Емма завмерла на перехресті вулиць. І раптом весь простір глибоко вдихнув.
Так, саме так.
Місто вдихнуло повні груди.

Ліхтарі почали світитися не електрикою, а золотим сяйвом, схожим на вогники дитячих снів. Дверні ручки виблискували сріблом, на скляних вітринах з’являлися малюнки, схожі на акварельні сни. Птахи зі світла здіймалися вгору, залишаючи за собою сліди, схожі на нотні знаки.

По тротуарах текли струмочки сміху — не справжнього, а кришталевого, наче хтось налив радість у повітря.
З-за рогу виїхав велосипед — без вершника. Він був зібраний із вітру й веселки. Зробив коло і зник, залишивши після себе хмару пахучих квітів і дзвінкий акорд.

Емма йшла, і все довкола оживало від її присутності.
І це не тому, що місто стало іншим.
А тому що вона стала собою.

Тепер кожен її крок був щедрістю.
Вона більше не намагалася брати.
Вона випромінювала.
Тепло. Прийняття. Радість. Себе.

І тоді… з небес опустилося м’яке світло, наче сам Всесвіт обійняв її за плечі.
Навколо закружили символи талантів — пензлі, книги, музичні інструменти. Але тепер вони не кликали її.
Вони вітали.
Як старі друзі, яких вона не бачила тисячу років, але все одно відчуває у серці.

Емма стояла в центрі площі.
І в цей момент на небі, мов каліграфія, з’явився візерунок із світла:

«Щедрість — це не віддавати все.
Щедрість — це бути собою і не боятися світити.
Бо світло притягує світло.»

Вона усміхнулася. І вперше не стримала цю усмішку.
Бо тепер у ній не було страху. Лише віра.

І в той же момент перед нею відкрилася нова стежинка — що вела до останнього кола.
Але вона не поспішала.
Вона хотіла ще трохи постояти в цьому світі, який став відображенням її душі.

Бо тепер…
Вона була домівкою сама для себе.