Розділ 8. Галерея внутрішнього дзеркала

Стежка, якою йшла Емма, вела крізь ліс, де замість листя на деревах звисали світлі символи. Вони тремтіли, тихо дзвеніли й мерехтіли, ніби зчитували її думки. Чим ближче вона підходила до центру лісу, тим сильніше відчувала: тут не буде ворогів ззовні. Все, що доведеться подолати — всередині неї.

Ліс розступився. Перед нею постала будівля, мов виткана зі сну — висока напівпрозора галерея, без дверей, з широкою аркою, куди, здавалося, кликала сама тиша. Стіни мерехтіли, наче полірований камінь, крізь який переливалися тіні. Галерея ніби дихала.

Емма ввійшла.

Перше, що вона відчула — тиша. Глибока, наче під водою. У цьому просторі не було вітру, звуків, навіть власного дихання майже не було чути. Лише її кроки глухо відлунювали під ногами, немов у порожньому храмі.

Зал був високий, напівтемний, і по обидва боки тягнулися дзеркала. Кожне — у витонченій рамі, наче вирізаній із льоду й світла. Поверхні скла легко пульсували, наче очікували її дотику.

Вона зупинилася біля першого дзеркала.

Перше дзеркало — Смуток

У дзеркалі відбивалася заплакана дівчинка. Її очі блищали від сліз, губи тремтіли, плечі були стиснуті, ніби від ваги всього світу. Кожен її подих залишав маленький візерунок на холодному склі, що ледь вловимо тремтів. Емма відразу зрозуміла: це вона — зовсім маленька, у той день, коли покинула музичну школу, розчарована і налякана.

Повітря навколо дзеркала було густим, немов насичене спогадами. Кожен крок Емми звучав глухо, як удар у порожній храм, і здавалося, що сам простір завмер, чекаючи її рішення. Легка дрижка пробігла по спині, а серце забилося швидше — від болю і одночасного передчуття розради.

— Я тоді думала, що зі мною щось не так… — прошепотіла вона, і її голос, здавалось, тремтів не лише через сум, а й від сорому, що зберігся в глибині серця стільки років.

— Я просто не знала, що маю право бути собою… — тихо відповіла дівчинка в дзеркалі, і слова її звучали немов музика, що вплітається в повітря, відлунюючи в найпотаємніших куточках душі.

Емма підійшла ближче. Її долоня ледве торкнулася холодного скла, і воно віддало легким тремтінням, немов відповідаючи на тепло її серця. Їй стало дивно і одночасно спокійно: дотик ніби з’єднав минуле і теперішнє, дитячу уразливість і дорослу силу.

— Я прощаю тебе… — промовила Емма, відчуваючи, як слова тремтять і відлунюють у повітрі. — Ти була маленькою. Ти виживала, як могла. Я приймаю тебе такою, яка ти є.

Сльоза скотилася по щоці, залишаючи слід теплоти. Дзеркало спалахнуло м’яким золотим світлом, що розлилося по кімнаті, обіймаючи її, наповнюючи відчуттям спокою. Образ дівчинки зник, але відчуття легкості і тихого полегшення залишилося. Ніби хтось видихнув замість неї, забравши біль, який довгі роки тримав її у вузлах сумнівів і сорому.

Емма закрила очі. Вона відчула тепло у грудях, повільний, глибокий подих спокою, який ніби нагадував: дитина всередині не загублена, її можна віднайти, обійняти і дозволити їй бути собою. Серце б’ється рівніше, руки трохи розслабилися, і вперше за довгий час вона відчула легкість, як після довгої прогулянки у світі, де ніхто не засуджує і не критикує.

Навколо дзеркала повітря стало світлішим, немов саме світло хотіло сказати: «Тепер ти готова зустріти наступне дзеркало». Емма повільно відійшла, але в глибині душі залишилося тепло, що гріло, і легка впевненість — її внутрішнє «я» почало повертатися, крок за кроком, світло за світлом.

Друге дзеркало — Гнів

Дзеркальна поверхня здригнулася, ніби всередині щось боролося, а потім різко прояснилося.
Емма побачила дівчинку — себе, але таку, від якої тремтів би навіть світ.
Стиснуті кулаки.
Скроні, пульсуючі від напруги.
Зуби так зціплені, що щелепа білила від напруження.
Обличчя перекошене образою й болем.
Очі — гарячі, як вугілля, що досі тліє після пожежі.

Емма здригнулася.
Запах старого страху та несправедливості наче знову заполонило повітря.

— Це… я. Та, якій кричали в обличчя, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щось коле під ребрами. — Я злилася… але мені було боляче. Дуже.

Відображення ворухнулося, нахилило голову — не агресивно, а швидше втомлено, як людина, яка занадто довго захищалася.

— Я злилася тому, що мене не чули, — сказала дівчинка в дзеркалі. Її голос був твердим, але тріснувшим посередині. — Мене ігнорували. І я кричала, щоб хоч якось вижити.

Емма довго дивилася в ці очі — гарячі, колючі, але по-своєму чесні.
Це був гнів, який вона роками намагалася сховати, назвати «поганим», «зайвим», «нежіночим». А він просто був болем, який ніде не знаходив виходу.

Вона повільно кивнула — не дзеркалу, а собі самій, тій внутрішній дівчинці.

— Ти мала право злитися, — сказала вона так м’яко, як ніколи не говорила собі. — Ти захищалася, бо більше ніхто тебе не захищав. Я бачу тебе. Я чую тебе. І тепер — я з тобою.

Поверхня скла  задрижала.
Із середини розлився м’який помаранчевий світ — тепліший, ніж вогонь, але тихіший, ніж світанок.
Він обійняв образ, поглинув його, і гнів розтанув, як лід, що нарешті знайшов тепло.

Емма відчула, як щось тепле піднялося по її грудях.
Не жар злості — а жар сили.
Чистої, справжньої, тієї, що народжується після прийняття.

Третє дзеркало — Притворство

Дзеркало розпливалося м’яким туманом, ніби соромилося показати правду. Коли поверхня прояснилася, Емма побачила знайомий образ — надто яскраву, надто шумну версію себе.
Дівчина у відображенні широко посміхалася, ніби на сцені, ніби під світлом прожекторів, ніби все життя репетирувала цю маску.
Усмішка сяяла ідеально, а очі… очі були тьмяними, втомленими, наче всередині тримався маленький безперервний дощ.

— Я ховалася за цим… — тихо зізналася Емма, відчуваючи, як щось тисне під ребрами. — Щоб ніхто не бачив, що мені боляче. Щоб не бути вразливою.

Її відображення трохи похитнулося, ніби теж видихнуло:

— Я боялася, що якщо скажу правду — мене відкинуть. Що я стану занадто… незручною.