Розділ 7. Лабіринт забутих мелодій

Стежка, якою йшла Емма, була немов виткана з туману — легка, майже невидима, і водночас ніжно окутувала її кроки. Після випробування в Комнаті Оцінок її крок став трохи впевненішим, але серце все ще зберігало тиху тривогу, мов тінь, що ховається за радістю.
Повітря навколо ставало все тихішим з кожним кроком. Ні шелесту листя, ні відлуння міста, ні навіть власних кроків. Лише легке дихання вітру, що пролітав крізь сріблясту пилюку туману. Емма зупинилася. Прислухалася.

Музика.
Ледь чутна. Тонка, немов нитка, що розтягнулася в повітрі. Вона виникала попереду, прослизала між деревами, розчинялась у густому тумані… і знову з’являлася, м’яко торкаючись серця.

Це була її музика. Її власна, народжена у тиші дитинства, коли вона лежала під ковдрою і слухала, як дощ крапає по вікну. Мелодія, що колись живила її рухи, ритми уявних танців, тепер повернулася, як загублена частина душі.

Емма рушила вперед, і повітря стало густішим, як якщо б час зупинився, а лабіринт поволі дихав разом із нею. Раптом простір змінився — з туману виросли прозорі стіни, немов виткані зі скла та диму. Вони мерехтіли, відбиваючи уламки спогадів, наче фрагменти старих фотографій, з яких виринали миті радості і страху.

Вона опинилася всередині лабіринту.
Кожен його поворот був унікальний, немов художник створював його під її внутрішній стан. Стіни шепотіли і співали водночас, то вабили, то обережно перевіряли її сміливість. Легкі проблиски світла просвічувалися крізь них, створюючи в повітрі мереживо тіней і відблисків.

Спершу Емма просто йшла, намагаючись знайти вихід, відчуваючи, як холодні кристалічні стіни ніби перевіряють її рішучість. Але чим далі вона заходила, тим сильніше розуміла: це не просто лабіринт. Це випробування її власної сміливості та віри в себе.

Перший поворот.
На стіні з’явилася сцена — прозора, світло-переливна. Там Емма бачила себе дівчинкою, що співає перед дзеркалом, обличчя світле від радості, очі сяяли. Але поруч — вікно, за яким хтось сміється, і спогад про сором затримує дихання.
«Ти соромилася себе…» — прошепотів туман, обліплюючи її плечі холодним серпанком.

Вона зробила крок далі, і звук зник, мов хтось вимкнув невидиму струну.

Другий поворот.
Комната. Емма танцює, її тіло світиться від енергії і свободи. Але раптом двері різко розкриваються — і спогад про страх повертається. «Ти перестала, бо подумала, що це дурниці…»

Тиша. Лише стук серця відлунює у пустому просторі. Вона відчуває, як грудна клітка стискається від старих образ.

Третій поворот.
Скляна стіна стає порожньою сценою. Пустою, але живою. Кожен крок Емми може народити звук. Вона вагається.
— Якщо я помилюся?..
Вітер м’яко гладить її обличчя, грає волоссям.
«Ти особлива», — тихо каже голос дедусевий, теплий і чіткий, як відлуння давнього щастя.

Тихо, але глибоко. Немов нота, що звучить не зовні, а зсередини.
Емма робить крок.
І починає співати.

Просто — те, що йшло зсередини, без слів і плану. Звук народжується і лабіринт відгукується.

Стіна зазвеніла, мов кришталевий дзвін, по всьому лабіринту пройшла хвиля світла.
Емма йшла далі, співаючи, або шепочучи, або просто дихаючи в ритмі свого серця. Кожен крок був актом повернення до себе.

На останньому повороті вона побачила всі стіни разом.
У них не було страху, сорому. Лише радість, свобода, світло.
Маленька Емма сміялася, стрибала, творила — була собою.

І сталося диво.
Лабіринт задрижав.
Прозорі стіни тріснули, немов лід на весняному озері. Один за одним — хрускіт, дзвін, спалахи світла.
І все розпалося на мільйон крихітних кристалічних осколків.
Але вони не падали. Зависли в повітрі, мов світлячки.
Кожен осколок співав, немов відлуння її душі.

Емма стояла посеред сяйва.
Крихти крутились, відбиваючи її внутрішній світ.
І в той момент вона зрозуміла:
Все, що колись втратила, — вона повертає. Своїм голосом. Своїм рухом. Собою.

Мелодія повільно стихла.
Осколки піднялися високо, розчиняючись у повітрі, немов сріблястий дощ.
Перед нею відкрилася нова стежка.
Вузька, але яскрава. Вела крізь ліс зі світячих дерев, вздовж яких тихо переливалися символи — то ноти, то сни.

Емма видихнула.
Серце билося спокійно.
Вона рушила вперед.