Розділ 6. Кімната оцінок

Місто, освітлене м’яким світлом після попереднього випробування, знову почало змінюватися. Будівлі наче витяглися вгору, стали високими, холодними, їхні фасади блищали металевим блиском і спостерігали за Еммою з недовірою. Вікна нагадували очі — порожні й суворі, відбиваючи її відчуття тривоги. Вулиці звужувалися, повітря ставало густішим, і кожен крок давався все важче. Тепло, що пульсувало в її грудях після Комнати Дзеркального Вітру, наче згасало з кожною секундою.

Вона зупинилася перед будівлею, яка відразу викликала тривожний відгук у серці. Воно нагадувало гігантський щоденник — розкритий, з темною металевою обкладинкою, а його скляні сторінки повільно перегорталися вітром. Слова на них не були випадковими:

«Не старається»
«Занадто тиха»
«Добре співає, але оцінки важливіші»
«Дивна»
«Без амбіцій»
«Забула слова на сцені»
«Не така, як всі»

Слова пульсували, шевелилися, наче живі. Кожна фраза випромінювала темний холод, тягнучись тонкими чорними нитками до її душі, лоскотала і водночас дряпала, нагадуючи про старі рани.

Двері відчинилися самі, і Емма, з завмиранням серця, ступила всередину.

Темрява. Потім — різка спалахуюча частинка білого, наче засніжена поляна світла. Зала виявилася величезною і пустою. Підлога — гладка і відбивна, наче лід, а у центрі стояли величезні хрустальні ваги. Їх основа мерехтіла, світло ніби жило всередині них. Здавалося, вони дихали, їхні чаші повільно хиталися в такт її серця.

На одній чаші лежала гора папірців. Емма підійшла ближче — і серце стиснулося:

«Могла б краще»
«Знову лінувалася»
«Занадто вразлива»
«Не підходить під формат»
«Слабо проявляє ініціативу»
«Талантом ситим не будеш»

Папірці шипіли, немов змії, чорні стрічки рухалися самі по собі, обвиваючи слова, і стоячи поруч, вона відчувала, як кожне з них ніби впивається в неї, нагадуючи моменти, коли вона чула це або відчувала подібне.

А друга чаша була пуста. Холодна, гладка. В ній Емма побачила своє відображення — бліде, розгублене, з опущеними плечима.

— Я не знаю, чим урівноважити це, — прошепотіла вона, і в грудях закололо від безсилля.

І тут з’явився він — знайомий, рідний, теплий вітер. Він пронісся залом, м’яко торкнувся щік, пролетів крізь волосся і…

…приніс із собою голос.

«Не соромся свого внутрішнього Я»

Голос дідуся. Чіткий. Спокійний. Як якір посеред шторму.

Емма заплющила очі. Сльози нависали. Вона почула, як всередині щось відгукується — тихо, ледь помітно. Як її власний голос, давно забутий, кликав із глибини.

Коли вона відкрила очі, у руці з’явилося щось неймовірне.

Сяюча кулька світла. Маленька, тепла, мов крапля ранкового сонця. Всередині Емма побачила спогади — як співала, забуваючи про все; як танцювала під музику, яку ніхто не чув; як записувала в зошиті слова, народжені з серця.

Вона підійшла до терезів. Підняла тремтячі руки — і поклала світло на порожню чашу.

Відбулося диво.

Ваги затремтіли. Повітря задзвеніло, як натягнуті струни. Над чашами закрутився вихор енергії — світло й тінь сплелися, утворивши спіраль, в якій спалахували її думки, мрії та біль.

Друга чаша почала сяяти. Спершу м’яко, потім усе яскравіше. Папірці з чужими словами задрижали, загорілися зсередини, розсипаючись у світлі іскри, піднімаючись вгору, немов втомлені духи, що відпускають свій тягар.

І Емма сказала вголос:

— Я не цифра в щоденнику.
— Я не чужа думка.
— Я — це я.
— І я маю право бути собою.

Зала наповнилася дзвоном — чистим, як голос дзвіночків із світла.

Ваги зупинилися. В рівновазі.

І тоді між чашами виникла підвіска — перо і мікрофон, переплетені як символ сили її голосу. Легкі, сяючі, мов символ внутрішньої правди.

Емма взяла її в долоні. Підвіска зникла, впитавшись у груди, і вона відчула, як всередині розправляються крила. Тихі, ще слабкі — але справжні.

Вітер пройшовся знову. Він не сказав ні слова. Але в ньому звучала гордість.

Емма вийшла із залу. Спина пряма. Крок впевнений. Вона знала: вона не порожня. Всередині є сила. Свій голос. І він буде звучати.