Розділ 5. Кімната дзеркального вітру

Місто завмерло.
Після того, як Емма доторкнулася до лавки-нотної лінії і почула ту саму мелодію з дитинства, на мить усе навколо засяяло м’яким світлом. Але наче після цього сплеску краси прийшла тиша. Занадто глибока, занадто дзвінка, наче сама темрява затримала подих.

Перед нею простягалася вузька вуличка, потопаюча у сріблястому тумані. Він був живим. У ньому повільно переливалися м’які іскорки — наче пилок із крилець невидимих істот. Повітря стало прохолодним, трохи вологим, і пахло… озоном. Ні, не просто озоном — цим дивним запахом перед літньою грозою, коли все всередині завмирає в очікуванні чогось великого, важливого, неминучого.

Емма зробила крок — і під ногами пролунало тихе дзеленчання, наче хтось ударив по струні. Вона опустила погляд і ахнула: під її ногами був міст, витканий із тонких нотних лінійок, наче хтось побудував його прямо з її пам’яті. Там, де мала бути земля, розстилалося безмежне дзеркало — не вода, не скло, а відображення чогось внутрішнього. У цьому небі під ногами миготіли обличчя, сцени, слова… забуті та заховані почуття.

Її дихання стало глибшим. У грудях защемило.
— Куди я йду?.. — видихнула вона, не очікуючи відповіді.

І тоді прийшов вітер.
Тонкий, майже невидимий, але з шепотом. Він обвив її, наче невидимий шарф, і в цьому шелесті, десь між звуками, вона почула голос.

Не просто голос — його голос. Той, який вона не чула з самого дитинства.
«Будь собою»

Вона зупинилася. Зажмурила очі. Цей голос був як дотик — теплий, рідний, вічний. Голос дідуся. Він завжди був поруч, завжди вірив у неї. Навіть тоді, коли вона сама в себе не вірила.

Очі наповнилися сльозами. Від ніжності. Від туги. Від відчуття, що він досі поруч. У ній.

Вона витерла щоки і рушила вперед.
З туману виросла арка — напівпрозора, як із льоду та світла. На її поверхні пульсували символи, наче хтось вирізав їх золотим пером. Емма крокнула ближче. Літери загорілися, склавшись у фразу:

«Щоб іти вперед — прийми, що було позаду»

Вона не знала, що чекає по той бік, але серце билося голосно і ясно. Вона зробила крок.
Світ перевернувся.

Вона опинилася у порожньому просторі. Чорному, як безмісячна ніч. Але раптом у повітрі почали з’являтися сцени — прозорі, світлі, наче намальовані на склі. І кожна — з її життя.

Ось вона — у залі музичної школи. Пальці тремтять, струна дзвенить. Вона дивиться на зал — і бачить, як хтось із однокласників хіхікає.
Ось вона — після виступу з аеробіки. Тренер усміхається, але за дверима її вже підстерігають насмішки.
Ось — зошит із танцювальними комбінаціями, поспішно захований під подушку, коли мама зайшла в кімнату.

Один за одним — спогади, від яких вона завжди відверталася. Частинки її болю.
— Ні… я не хочу, — прошепотіла вона, роблячи крок назад. Всередині все стиснулося.

І тоді — вітер.
Ласкавий, але твердий. Він обвив її плечі, як захист.

І знову голос:
«Будь собою»

Ці слова вдарили в серце. Глибоко, м’яко, як музика. Емма стиснула кулаки. Зробила крок уперед.

Вона увійшла всередину однієї зі сцен — і опинилася всередині себе. Маленька Емма сиділа за скрипкою, боячись помилитися. У залі — гул, але за цим гулом…
… дідусь. Він усміхався. Він аплодував. Просто тоді вона не помітила цього. Її погляд був замилений соромом, а не реальністю.

Вона пройшла ще одну сцену. І ще. З кожним разом всередині ставало легше. Плечі вирівнювалися, в грудях народжувався дивне світло — воно піднімалося десь із середини, як тепло перед сльозами, тільки радісне.

У центрі порожнього залу, прямо в повітрі, з’явився світловий предмет — кришталева фігурка танцюючої дівчинки з прозорими крилами. Емма підійшла. Доторкнулася.

І відчула, як світло проникає в неї, розчиняється у грудях, розтікаючись теплом.

Тепер вона знала — вона прийняла себе. З усіма помилками, страхами, слабкостями і мріями. І в цьому — її сила.

Вітер закружляв навколо неї, але вже не шепотів — він співав. Мелодія була дивною і знайомою водночас, наче все місто співало її ім’я.

Емма вийшла назад на вулицю. Місто світило.
А на небі — срібний вітер малював спіралі світла. Вона знала — дідусь усе ще поруч. Він був всередині неї.