Розділ 4. Місто загублених талантів

Емма повільно ступала по гладкій мостовій. Камені під її ногами були викладені у формі нотних знаків, але кольори потьмяніли, ніби хтось витер із них життя. Місто було дивним і красивим — будинки у формі розкритих книг, колони, схожі на олівці та флейти, мости — як переплетені пензлі. Але все це було тьмяним, наче вигорілим на сонці.

Тиша тут була особливою — вона дзвеніла, ніби перед початком чогось важливого.

Її кроки привели її на першу вулицю. Табличка на куті свідчила: «Вулиця Забутих Танців».

Ліворуч височів будинок, схожий на дзеркальний зал — фасад зі скла, але покритий пилом. Через мутне відображення Емма побачила себе — маленьку, із хвостиками, у рожевій сукні. Та дівчинка кружляла під музику, посміхаючись. Вона згадала ту радість, те відчуття легкості у тілі, коли музика супроводжувала її, і світ зникав.

Усередині будівлі раптом спалахнуло світло. Зазвучала музика — її стара композиція з останнього виступу. Емма зайшла всередину — підлога скрипіла, але світло струмувало зверху, як сценічне. Перед нею з’явилася сцена, і тінь її самої почала танцювати.

Сльози підступили. Вона згадала: після того концерту вона почула насмішки однокласників. Саме тоді вона перестала приходити до залу. І тоді, наче за чаклунством, її відображення на сцені обернулося до неї, посміхнулося — і зникло.

На виході табличка загорілася новим написом: «Те, що любиш — не можна загубити. Воно живе в тобі.»

Наступною була «Алея Невиконаних Мелодій».

На цій вулиці будинки були у вигляді музичних інструментів — гітари, скрипки, фортепіано. Емма пройшла повз скрипку, і серце стиснулося. Вона майже почула, як звучить улюблена мелодія, яку вчила в музичній школі. Вона доторкнулася до однієї зі струн — і все навколо заграло. Ноти спливали в повітрі, створюючи доріжку.

Згадалася кімната в дитинстві, мама за дверима, а вона — зі справжнім захопленням грає від душі. Але потім — підколки, погляди, і одного разу вона просто перестала брати скрипку до рук…

Далі її чекав «Провулок Забутих Сцен».

Вулиця була вузькою, затиснутою між двома високими будинками, фасади яких нагадували театральні куліси. Між будівлями висіли червоні оксамитові завіси, злегка колишучись на вітрі. Емма відчувала тремтіння в тілі — як перед виходом на сцену. І раптом прямо посеред провулку спалахнуло світло — і з повітря створилася сцена. Маленька, але справжня. З прожекторами. З порожнім залом.

Вона згадала: той самий концерт у будинку культури. Коли вона танцювала краще за всіх. Коли тренер похвалив її перед усіма. А потім… насмішки, криві усмішки, шепіт за спиною.

«Ну й що ти там виділялася?»
«Зірка, знайшлася!»

Ці фрази зазвучали в провулку, як ехо. Емма стиснулася. Але на сцену вийшла її проекція — впевнена, сяюча, і подивилася їй прямо в очі. Очі загорілися сльозами, але вона не відвела погляду.

— Ти ж пишалася собою, — промовив голос всередині. — Так чому дозволила іншим це забрати?

Сцена зникла. А на стіні з’явився напис: «Сцена — не про них. Сцена — про тебе.»

Наступною була «Площа Заглушених Голосів».

Вона була порожня, але в повітрі витають слова — прозорі, як дим, майже нечутні. Емма зупинилася і почула їх: «Я хочу…», «Мені подобається…», «Можна я спробую?», «Я теж можу…». Це були її власні фрази — ті, які вона колись не наважилася сказати.

На площі стояв високий постамент у формі мікрофона. Емма підійшла ближче, і в голові прозвучало: «Скажи те, що боялася сказати».

Вона прижала долоні до грудей, закрила очі і пошепки промовила:
— Я хочу бути собою. Навіть якщо комусь це не подобається.

Тиша. А потім — легкий вітер, спалах світла, і на небі над площею з’явилася веселка. Голоси стихли. Залишився тільки її — чистий, сильний.

Потім вона опинилася на «Бульварі Загублених Мрій».

Дерева вздовж дороги були незвичайними — замість листя з них звисали крихкі скляні фігурки. Емма підійшла ближче і побачила, що кожна фігурка — це мініатюрна мрія. Одна — дівчинка в поліцейській формі з блискучим значком. Інша — крихітний зал із танцюючою фігуркою. Ще одна — мікрофон, обвитий світними стрічками.

Вона впізнала їх. Свої мрії.

Мрія стати поліцейською — захищати слабких, бути справедливою. Мрія танцювати на сцені. Мрія просто бути почутою. Справжньою.

Емма обережно доторкнулася до фігурки з мікрофоном. І в ту ж мить весь бульвар освітлився, наче тисячі зірок спалахнули на деревах. З глибини вулиці до неї повільно підійшла фігура — силует дівчинки у піжамі з пледом на плечах. Маленька Емма. Та, яка мріяла. З вірою. Без страху.

Вони подивилися одна на одну. І маленька простягла руку.
— Ти не загубила нас, — сказала вона. — Просто заховала. Але ми все ще з тобою.

Емма обняла її. У грудях защемило, але стало легше. Легкість була нова — не забута, а повернена.

Коли дівчинка зникла, на дереві спалахнула нова фігурка. Велика. Жива. Емма — справжня. З сяючими очима. У танці. У звуці. У собі.

І тоді вдалині, на горизонті, спалахнуло світло — наче місто показувало шлях.

На стіні будинку поруч з’явився напис: «Тепер ти готова.»

Емма вийшла на широку, залиту світлом площу. На табличці біля входу золотими буквами було написано: «Серце Загублених Талантів».

Купол переливався всіма кольорами веселки, як мильний бульбашок на сонці. Емма увійшла всередину — і завмерла.

У центрі величезного залу парили в повітрі символи. Вони оберталися повільно, як планети: пензель із краплею фарби, музична нота, танцювальна черевичка, значок поліцейського, книга із закладкою, мікрофон. Кожен з них сяяв  особливим світлом. Емма впізнала всі.

Це були її мрії. Її захоплення. Її частини. Не загублені. Просто забуті. Чекали, коли вона знову погляне на них з любов’ю.

— Я справді все це загубила? — прошепотіла вона.

Голос — її власний, але впевнений і ясний — відгукнувся з самого купола:
— Ні. Ти просто перестала вірити, що вони твої. Але ти завжди була тією, хто вміє. Хто відчуває. Хто любить.