Розділ 3. Музика, яку не чують інші

Сторінки підручника з фізики хрустіли під її пальцями — сухо, паперово, ніби опиралися увазі. Емма сиділа за столом, трохи спираючись щокою на ліву руку, а правою повільно вела по рядках, вдивляючись у формули. Механіка, сила тертя, коефіцієнти… літери й цифри зливалися в єдиний потік, що ніби вислизав з-під розуміння.

— Тіло масою m рухається по похилій площині під кутом… — бурмотіла собі під ніс, записуючи умови в чернетку.

Графіт олівця залишав чіткі сліди на сірому папері. Вона малювала кут, силу тяжіння, трикутник. Все — як у підручнику. Але всередині… було тихо. Не та тиша, що допомагає зосередитися. А інша — ніби в кімнаті немає нічого справжнього. Жодних звуків. Жодного життя.

Емма зупинилася. Поклала олівець. Протерла очі.
І тут її погляд ковзнув трохи лівіше — до самого краю столу. Там, де під лампою лежав він.
Зошит.
Сіра обкладинка з вицвілими наклейками, трохи потертий куток, ледь помітна пляма від акварелі. Емма не торкалася його з учорашнього вечора. Але зараз рука машинально потягнулася до нього — ніби пальці самі згадали, як його відкривати. Повільно. Обережно.

Перша сторінка — чиста.
Друга — теж.

Вона перегортала лист за листом, а всередині щось стискалося. Відчуття, ніби вона відкриває не зошит, а… спогад. І ось — остання сторінка.
Слова все ще були там.
«Повернися. Ми пам’ятаємо тебе.»

Емма завмерла.
Дихання стало повільнішим. Глибшим.
Вона дивилася на літери і раптом зрозуміла, наскільки вони… живі.
Кожна — ніби виведена з увагою. Не поспішно. Ніби хтось хотів не просто написати, а сказати це ніжно.

«П» — з трохи подовженим хвостиком. Почерк не дорослий, але й не дитячий. Впевнений.
«о» — округла, майже місячна.
«в» — з легким натиском.
«е» — ніби з’єднана з сусідньою, плавна, ковзка.
«р» і «н» — як хвилі.
«и» — майже не торкалася рядка.
А «Ми пам’ятаємо тебе» — написано трохи крупніше. З любов’ю. Майже з тугою.

Емма провела пальцем по словах. І вперше — наважилася.
Вона взяла ручку. Рука тремтіла. Ніби сумнівалася — можна? Потрібно? Але пальці вже торкалися паперу. І літери почали з’являтися, ніби самі.

«Хто ви?» — просто. Без крапки. Як питання до тих, хто знає більше.

Відповідь не забарилася. Виникла прямо під її рядком — ніби виступила зсередини паперу.

«Ми — ті, хто чув тебе, коли ти мовчала. Ті, хто вірили, коли ти сумнівалася. Ми завжди були поруч.»

У Емми по шкірі пробігли мурашки. Вона відчула, як напружилася спина. Стиснула ручку міцніше.

«Ви з… іншого світу?» — вона ледь помітно усміхнулася. Всередині — легке тремтіння. Ніби вперше за довгий час з нею говорили чесно. Точно в ціль.

Відповідь з’явилася знову.

«Ми з того місця, де живуть мрії. Де ніколи не зникає світло. Де все, що ти втратила, продовжує чекати.»

У неї пересохло в роті. Всередині — щось тепле. І трохи щемке.

«Чому ви мене кличете?» — вона написала швидко, майже не думаючи.
«Тому що ти готова. Тому що ти не забула, ким була. Тому що ти ще можеш згадати, навіщо прийшла.»

Емма прикрила очі. Її груди стиснулися від цих слів — ніби хтось обійняв зсередини.

«Ви хочете, щоб я… повернулася до себе?» — рука писала, серце завмирало.
«Саме так. Зараз ми покажемо, куди тебе кличемо.»

Вона подивилася на цю фразу. Затамувала подих. І потім акуратно, повільно, ніби ступаючи по крихкому льоду, написала відповідь:

«Я готова.»

У той же момент…
Ліворуч, у кутку кімнати,
У старому телевізорі, який ніхто не вмикав уже рік,
Екран спалахнув.
Спершу — просто слабке світіння.
Потім — яскраве блакитнувате світло.
Потім — сплеск.
Зсередини, ніби з іншої реальності, зазвучала музика.
Така сама. Тепла, сильна, пронизлива. Та, яку вона колись чула в голові, коли танцювала. Вона не знала, звідки вона, але кожен звук був ніби частиною самої неї.
Світло ставало все яскравішим.
Воно не било в очі, воно вело.
М’яке, але сильне. Тепле, але сліпуче.

Емма не встигла злякатися. Її серце завмерло, але не від страху — від пізнання.
Її ніби потягнуло вперед. Простір завмер. Кімната зникла.
Вона летіла.

Спершу — просто в білому світлі. Легка, як пушинка.
Потім — крізь хмари. Повітря було тепле, ніжне. Вона відчувала, як вітер гладить її волосся, обличчя, пальці.
І раптом — у небі почали проявлятися образи.
Музичні ноти ширяли у повітрі, іскрилися.
Скрипка повільно оберталася, як супутник, в оточенні звуків.
Танцювальні балетки, пензлі для малювання, альбоми з дитячими малюнками.
Ручки, фломастери, акварелі, блокноти.
Вірші, що летіли просто в повітрі, як паперові стрічки.

Це був світ талантів.
Світ того, що було забуто.
Світ того, що жило в кожній дитині — і в ній теж.
Музика ставала голоснішою.
Глибшою.
Чистішою.
Але дивно — вона не оглушувала. Вона заспокоювала.

Емма літала в невагомості і вперше за довгий час відчувала:
Вона на своєму шляху.

Під нею відкрився горизонт — яскравий, сяючий. Удалині, на пагорбах, постало місто. Вежі, куполи, світлі вікна. Як з тієї листівки.

І дивне відчуття — хоча вона літала на великій висоті, вона не боялася.
Ні краплі.
Тільки одне відчуття пульсувало в грудях:
Цікавість. І очікування.

Навіщо я тут? І що мені належить?