Розділ 2. Шурхіт невидимого

Після концерту все ніби вицвіло.
Дні тяглися сірими смугами — однаковими, як старі шпалери у шкільному коридорі. Ранок. Школа. Дім. Тиша.
Все, що раніше наповнювало Емму — тренування, музика, мрії — тепер висіло в повітрі, мов забутий плакат на стіні: вицвілий, марний.
Музику вона більше не слухала.
Навушники, колись її друга шкіра, тепер припадали пилом у шухляді столу. Навіть мамині зауваження:

— Знову сидиш без звуку? У тебе ж завжди музика…
— Не хочу.
— Ти захворіла?

Вона не захворіла. Просто замерла всередині.
Наче хтось вимкнув світло, і всі фарби потьмяніли.

Навіть  її єдина подруга, більше не питала, чому Емма не ходить на аеробіку. Вони все ще сиділи поруч, але мовчали. Спочатку — із поваги. Потім — бо не знали, що сказати. А потім — просто перестали шукати привід для розмови.

Школа стала особливо важкою. Кожен день здавався марафоном — не фізичним, а емоційним. Стримати обличчя. Не показати, що боляче. Не дати їм приводу почати знову.

— Ти ж любила танцювати… — якось тихо сказала бабуся, коли вони пили чай на кухні.

Емма відвела погляд і довго мішала цукор у кружці.
— Вже не люблю.

Бабуся нічого не сказала. Лише підклала під її руку серветку. Чисту, м’яку. З запахом лаванди. Емма відчувала: бабуся все зрозуміла, але не тиснула. І це було гірше — бо від доброти хотілося заплакати.

Тієї ночі сон не йшов.
Кімната була напівтемною, лише слабо світився екран телефону. За вікном тихо шелестіли гілки. Вікно було прочинене, у кімнату проникало прохолодне повітря — вологе, з запахом землі, диму від сусідньої пічки і чогось невловимо сумного.

Емма лежала на спині, дивилася в стелю і відчувала, як щось всередині… нило. Не боляче — глухо. Наче душа натерта, як п’ятка від тісних черевиків.

І раптом…
Музика.

Не гучна. Майже невидима.
Наче хтось проводив пальцями по натягнутій струні — тонкій, чистій, тремтячій.

Мелодія. Не з телефону. Не зі стіни. І точно не від вітру.
Вона була десь всередині.
Наче хтось відкрив давно зачинені двері — і звідти пішов звук.

Емма різко сіла на ліжку. Прислухалася.
Тиша. Лише тікали годинники. І десь далеко, за вікном, гавкав собака.

Вона повільно встала. Пройшлася кімнатою.
Ноги були холодні, підлога — трохи волога від весняного подиху.

Вона підійшла до дзеркала — високого, у вузькій дерев’яній рамі, з тріщиною в кутку. Колись вона репетирувала перед ним комбінації рухів, усміхалася собі, оберталася, піднімаючи руки. Тепер дзеркало стало просто меблями. Холодними, порожніми.

І ось — вона подивилася у відображення.
На мить — лише на мить — їй здалося, що відображення змінилося. Не обличчя, не фігура… а фон. Мов за її спиною промайнуло інше світло. Не жовте від лампи, а сріблясте. Мов місячне.

І силует. Майже невидимий. Але був.

Вона відскочила.
Лампа на стелі мигнула. Один раз. Другий. Потухла. Потім знову спалахнула.

У кімнаті стало відчутно холодніше.
Вона не кричала. Не бігла. Лише завмерла, відчуваючи, як дихання стало частіше. Серце стукало вже в горлі. Не від страху. Від пізнання. Наче вона це вже переживала — в іншому сні. В іншому житті.

На тумбочці лежав зошит. Той самий. З м’якою обкладинкою, прикрашений вицвілими наклейками. Всередині — її старі нотатки, малюнки, записи рухів. Вона давно його не чіпала.

Але тепер зошит, мов, кликав.

Емма взяла його, сіла на ліжко.
Відкрила.
Перші сторінки — порожні. Затирані. Вона точно пам’ятала: тут були записи. Елементи. Ідеї. Де вони?

Вона пролистала до кінця. На останній сторінці — олівцем, не її почерком, трохи нерівно, але чітко:

«Повернися. Ми пам’ятаємо тебе.»

У грудях защеміло.
Вона не знала, хто це написав.
Але ці слова були, мов ковток повітря після довгого занурення.

— Хто… «ми»? — прошепотіла вона.

Відповіді не було. Лише вітер шевелив штору. І в ту саму секунду з полиці впала листівка. Легко, без звуку. Просто зісковзнула і лягла на підлогу.

Це була та сама листівка.
З містом. З вогнями. Колись Емма уявляла, що житиме в такому місті, коли виросте. Місті танцю, музики, світла.

Вона підняла її. На лицьовій стороні — все, як раніше. Вежі, мости, куполи. Але коли перевернула листівку, на зворотному боці, там, де раніше було порожньо, з’явилося слово:

«Скоро.»

Вона здригнулася.
Листівка була холодною. Папір ніби щойно побував на морозі.

Емма притиснула її та зошит до грудей. Лягла на бік.
І довго лежала, не закриваючи очей. У кімнаті було темно. Але вперше за багато тижнів — не страшно.

Вона не розуміла, що відбувається.
Але всередині з’явилася іскра. Не вогонь — ще рано. Але іскра, точно.

Перед сном, майже в напівдрімоті, вона прошепотіла:
— А якщо це… не просто так?

Музика більше не поверталася.
Але їй і не потрібно було —
Бо тепер вона звучала всередині неї.