Розділ 1. Концерт

Розділ 1. Концерт

Емма жила у звичайному поселенні — одному з тих, де все давно відомо всім: хто з ким дружить, хто з ким не вітається, у кого сьогодні топиться баня, а у кого проблеми в школі.
Тиша тут була особливою — ніби в ній зберігалися шепоти всіх, хто колись мріяв.
Саме в цій тиші Емма почувалася спокійно. Її не чіпали, не турбували, не чекали від неї зайвого. А вона й не прагнула — ні виділятися, ні зникати. Просто бути.
Будинок, у якому вона жила, був дерев’яним, трохи скрипучим, але рідним до дрібниць: від старої теплої підлоги до шторок із ромашками, які бабуся прасувала з особливою любов’ю. Пахло свіжою випічкою, пранням, інколи цибулевим пирогом і теплим молоком. Ці запахи, як і рідні голоси, були її якірцем у цьому шумному, іноді занадто гучному світі.
Мама Емми була жінкою з втомленим поглядом і міцними руками. Строга, зібрана, вимоглива. Але Емма знала: любов мами існувала — просто ховалася в турботі. У тому, як вона перевіряла уроки, у її питанні «Ти поїла?» і в тому, як ночами тихо поправляла ковдру.
Бабуся була м’яким серцем дому — зі своїм варенням, пледом, теплими руками й ніжним голосом. А дідусь… дідусь був її цілим світом. Він души не чаїв в Еммі, міг сидіти поруч годинами, просто тримаючи за руку, розповідати історії або мовчки бути поряд — як тихий, але сильний захист.
Старший брат — окрема історія. Він був на дев’ять років старший, і, здавалося, вони жили в різних реальностях. Вони майже не розмовляли, не ділилися секретами, не обіймалися. Але коли в житті Емми траплялося щось справді тяжке — брат був поруч. Завжди. Спокійний, небагатослівний, але як стіна, до якої можна притулитися, не впасти і не боятися.
Школа не приносила радості.
Так, вона навчалася. Так, старалася. Але здавалося, що все робить не так — не так говорить, не так дивиться, не так мовчить. У неї була лише одна подруга — Ліна, така ж тиха, замкнена, майже невидима для інших. На перервах вони просто сиділи поруч. Іноді — мовчки. Іноді — слухали музику в навушниках по черзі, по одній вставці. Це були їхні маленькі ритуали.
Емма любила самотність. Але ще більше — музику. Вона слухала її не вухами, а всім тілом. Музика була для неї втіхою, порятунком, внутрішнім домом.
Колись, до аеробіки, був ще один світ — скрипка. Музична школа. Її перше публічне «я». Вона грала — не за нотами, а за відчуттями. Учителька говорила:
— Ти відчуваєш музику. У тебе тонкий слух, дуже музична природа.
Емма вірила в це. До того моменту, поки не зіткнулася з насмішками.
— О, скрипачка! Зіграй нам на соплях! — голосно сміявся один з хлопців.
— Дивіться, майбутня зірка консерваторії! — кидала інша.
— Фу, у неї навіть скрипка стара. Напевно, від бабусі дісталася!
Спершу вона намагалася усміхатися. Потім — мовчати. Потім — носити футляр під курткою, щоб ніхто не бачив. А потім… просто перестала ходити.
— Я більше не хочу, — сказала вона мамі одного вечора.
— Чому? — строго, але без осуду запитала мама.
— Просто не хочу.
— Це через них?
Емма не відповіла. Лише кивнула.
Мама не сперечалася. Але того вечора, коли Емма йшла спати, вона почула, як мама довго сиділа в тиші на кухні. Ні телевізор, ні чай — просто тиша. Глибока. Розуміюча.
І тоді залишилася аеробіка.
Порятунок.
Там був зал. Музика. Дзеркала. Ритм. Mісіс Картер— строгa, але чеснa, чутливa. Вона бачила в Еммі не просто дівчинку, яка вміє повторювати рухи, — вона бачила душу.
— Ти відчуваєш тіло, ти чуєш музику. Це дар. Не втрать його, — говорила вона.
І Емма не втрачала. Тренувалася до пізнього вечора. Повторювала елементи перед дзеркалом. Жила від рахунку до рахунку, від руху до руху.
І одного разу Mісіс Картер оголосила:
— Через три тижні концерт. Весняне свято в поселенні. Будемо виступати. Емма — у першому ряду.
Світ навколо ніби став світлішим. Емма відчула, як щось тремтить у грудях. Радість? Гордість? Надія?
А потім — холод. Тривога.
"На концерті будуть усі… Вся школа. Вони побачать. Засудять. Засміють. Знімуть на телефон."

Страх осів усередині. Наче тінь. Але Емма не відступила. Вона готувалася. Старанно, наполегливо. Щовечора — тренування вдома. Вранці — розтяжка. Удень — думки про повторення рухів на уроках, у їдальні, в черзі до магазину. Їй снилася музика. Її тіло рухалося навіть уві сні.
І ось — день концерту.
Сірий ранок, ніби й сам не вирішив, чи буде це день радості, чи тривоги. Вітер тягнув за волосся, повітря було вологим, пахло весною і чимось невловимо новим. Емма йшла до Будинку культури, ніби ступала в невідомість.
У животі — клубок.
У горлі — порожнеча.
Руки холодні, попри рукавички.
Думки крутилися, як листя у сильному вітрі.
Вона переодягалася в тиші. За кулісами було шумно — хтось сміявся, хтось гучно клацав телефоном, хтось репетирував текст. Але всередині Емми все було глухо — ніби вона перебувала під водою.
Костюм сидів ідеально: чорні лосини обтягували ноги, майка з блискучими вставками переливалася при кожному русі. Волосся було зібране в тугий хвіст, у вухах — тиша. Навіть улюблена музика, яка зазвичай звучала в голові, ніби замовкла від страху.
І все ж вона стояла там. Готова.
Коли за кулісами оголосили номер, у неї тремтіли коліна. І все ж вона зробила крок. Один. Другий. Увійшла в зал, залитий світлом софітів. Зробила коло разом з іншими дівчатами. Завмерла в початковій позиції. Заплющила очі.
Музика почалася.
І — ніби клацнув вимикач.
Страх зник.
Глядачі зникли.
Сцена зникла.
Залишилася тільки вона.
Музика.
І рух.
Кожен рух був мов дихання. Ритмічний, упевнений, повний сенсу. Руки тягнулися точно в точку, спина трималася ідеально, ноги ловили рахунок із точністю, відточеною роками. Але головне — було всередині.
Емма не просто танцювала. Вона говорила. Танцем.
Вона кричала: «Я є!»
Вона шепотіла: «Я жива!»
Вона плакала, сміялася, дихала — всім тілом.
На піку композиції всередині неї ніби спалахнуло світло. Вона згадувала, ким була, навіщо прийшла в цей світ, і чому її душа співає, коли звучить музика. Це була не просто репетиція, не просто сцена. Це була свобода.
Вона закінчила рух точно під фінальний акорд. Серце калатало в грудях, ніби хотіло вискочити назовні. Плечі тремтіли, очі сяяли. Вона стояла в залі — не школяркою, не тінню в навушниках, а чимось більшим. Собою.
Mісіс Картер підійшла одразу після номера, міцно стисла її за плечі. В її очах були сльози, заховані під звичною строгою маскою.
— Це було потужно. Чисто. Ти справжня. Ти народилася для цього, Емма. Тільки не зупиняйся. Чуєш?
Емма кивнула. Горло стиснулося. Сльози самі стікали по щоках — тихо, ніби не просилися, але все одно йшли.
Це був її момент. Її особиста перемога.
Але…
Вже за пів години, на вулиці, все змінилося.
Вона стояла збоку, біля службового виходу, все ще стискаючи в руках пляшку води. І тут почула знайомий сміх. Голоси:
— Бачили, як вона крутиться?
— Така вся… артистка!
— Вона, мабуть, справді думає, що крута. Ну смішно ж…
Сміх.
Кожне слово — мов ляпас. Наче в неї кидали каміння. Вона не бачила облич, лише чула голоси. Упізнавала. Ці однокласниці…
Вони були там.
Вони бачили.
І все одно сміялися.
У ту мить всередині щось обірвалося.
Світло, що палало ще мить тому, згасло.
Як свічка, на яку подули. Різко. Нежалісно.