Епілог

Місто, що більше не їсть світло

Минув рік.

У Веларіоні більше не було вежі, з якої говорили. Вона стояла, але мовчала. Її вікна заросли пилом, а на сходах гніздилися птахи. Колишні дроти і труби іржавіли, як кістки старого звіра, який перестав бути страшним.

Місто жило інакше.

Вода тепер ішла з річки та колодязів, які люди розчистили разом. Світло було в вікнах — свічки, лампи з теплим полум’ям, маленькі вогнища у дворах. Уночі Веларіон не сяяв, як раніше, але й не був чорним. Він світився точками — як небо, перевернуте догори дном.

Діти бігали вулицями без страху перед темрявою. Вони гралися в «місто без труб», малювали крейдою кола й будинки з деревами. Для них лампи були вже не символом влади, а просто дивною старою річчю з минулого.

Солдати стали охоронцями доріг. Інженери — будівничими водяних коліс і теплих домів. Служба магії перетворилася на майстерні, де вчилися не керувати, а лагодити.

Іноді хтось згадував, яким було місто раніше.
— Пам’ятаєш, як ми боялися ночі?
— Пам’ятаю. А тепер боюся лише повернення старого світла.

Архен повернувся навесні.

Він не увійшов урочисто. Просто з’явився на мосту через річку — худіший, із дорожнім пилом на плащі. Його впізнали не одразу. Але коли впізнали, не аплодували. Йому дали воду, хліб і місце біля вогню.

— Ти бачиш? — спитала жінка в масці, яка тепер зняла її назавжди.

Архен подивився на місто. На мотузки з білизною. На дітей. На дим із кухонь. На теплий камінь під ногами.

— Бачу, — сказав він. — Світ більше не кричить.

Вони пішли до місця, де колись була рана світу. Там уже не було сяйва. Там була земля — тепла, м’яка, родюча. На ній росли перші дерева.

— Воно зажило? — спитала вона.

— Не зовсім, — відповів Архен. — Але більше не болить.

Ввечері люди зібралися на площі. Без сцени. Без промов. Хтось заграв на старому інструменті. Хтось приніс чай. Хтось просто сів поруч.

— Ми більше не чекаємо богів, — сказала жінка.
— І не створюємо їх, — відповів старий.
— Бо світ тепер не в трубах, — сказав хлопчик. — Він у нас.

Архен дивився на це мовчки.

Світло тепер було не над ними. Воно було між ними.

І місто, яке колись з’їло богів, навчилося не їсти більше нічого, крім хліба, який пекли разом.