Глава 47

Останній наказ

Останній наказ був коротким.
І тому страшним.

У Вежі потоку керівник дивився на мапу міста, де все ще миготіли зони без води, без світла, без транспорту. Вони не зникали. Вони ставали буденністю.

— Ми втрачаємо контроль, — сказав офіцер.
— Ми його вже втратили, — відповів інженер. — Просто ти ще називаєш це паузою.

Керівник підвівся.

— Якщо вони навчилися жити без нас, — сказав він, — ми навчимо їх боятися знову.

Він натиснув кнопку загального зв’язку.

— Наказ усім підрозділам. Ввести надзвичайний режим. Заблокувати всі зони збору. Розігнати будь-які несанкціоновані спільноти. Відновити повний контроль над ресурсами.

Голос пішов по дротах, як холод.

У місті це відчули не одразу. Спочатку з’явилися машини з гучномовцями, що їздили повільно, як попередження.

— Громадяни, розійдіться. Збори заборонені. Порушення карається.

У дворі біля школи люди дивилися одне на одного.

— Це про нас, — сказала жінка.
— Про всіх, — відповів старий.

Архен стояв посеред двору.

— Це останнє, що в них залишилося, — сказав він. — Голос без рук.

Перші підрозділи з’явилися біля ринку. Солдати стояли щільно, з щитами й кийками. Але люди не розбігалися.

— Розійдіться, — повторив офіцер. — Це наказ.

— Ми купуємо хліб, — сказав чоловік. — Це теж заборонено?

Офіцер не відповів.

— Нам сказали очистити площу, — прошепотів солдат поруч із ним. — Але тут… просто люди.

— Виконуй, — відповів офіцер. Але голос уже не був твердим.

На іншому кінці міста підрозділ підійшов до двору з помпою.

— Закрийте доступ до води, — сказав сержант.

— А ви будете носити нам відра? — спитала жінка.

Сержант подивився на свої руки.

— Нам не казали… — почав він.

— То, може, не казали, бо це неправильно, — відповіла вона.

Він не дав наказу. Лише відступив убік.

Архен ішов містом і бачив, як накази розбиваються об обличчя.

— Вони думають, що ще можуть рухати маси, — сказала жінка в масці. — А бачать лише людей.

— Бо маси існують лише на схемах, — відповів Архен. — А люди — на вулицях.

На головній площі зібралося кілька підрозділів. Там мали показати силу. Там хотіли зробити приклад.

— Очистити площу, — повторив командир. — Це прямий наказ.

Люди стояли мовчки. Хтось тримав дитину. Хтось — відро з водою. Хтось — шматок хліба.

— Ви нас будете бити? — спитала дівчина. — За те, що ми тут?

Командир відкрив рота… і закрив.

— Я не знаю, — сказав він чесно.

Тиша була гучнішою за гучномовці.

— Вони дали нам останній наказ, — сказав Архен, вийшовши вперед. — І цей наказ — бути порожніми.

Солдати не рушили.

— Ми не відмовляємося від служби, — сказав один із них. — Ми відмовляємося бити за порожнє.

Гучномовці ще кричали про заборону зборів, але слова падали в порожнечу.

У Вежі потоку керівник слухав звіти:

— Підрозділ три не виконав наказ.
— Підрозділ п’ять затримався.
— Підрозділ сім… чекає.

— Вони зраджують, — сказав він.

— Ні, — відповів інженер. — Вони перестають вдавати.

Керівник опустився в крісло.

— Тоді ми втратили місто.

— Ні, — сказав інженер. — Ти втратив владу над ним.

Увечері гучномовці замовкли самі. Не через поломку. Через відсутність того, хто говорив.

На площі люди запалили маленькі вогні. Не як знак перемоги. Як знак вечора.

Архен дивився на місто.

— Це не кінець, — сказав він. — Це межа.

— Між чим і чим? — спитала жінка в масці.

— Між наказом і домовленістю, — відповів Архен. — Між машиною і домом.

І останній наказ залишився в повітрі, як звук, який ніхто не слухає.

Бо коли наказ стає порожнім, він перестає бути владою.

І місто вперше побачило, що може жити не під командою, а за спільною згодою.