Глава 45

Відповідь системи

Відповідь системи була не гучною.
Вона була холодною.

Гучномовці мовчали цілий ранок. Не було наказів, не було пояснень. Лампи горіли лише в центрі, ніби там ще трималися за старий світ. У нижніх районах світла майже не було — зате були вогні у дворах і люди біля них.

— Це не тиша, — сказала жінка в масці. — Це затримка дихання.

Архен ішов уздовж вулиці, де вчора варили юшку для всіх. Сьогодні казан був порожній. Дрова лежали осторонь, не розпалені.

— Вони чекають, — сказав він. — Щоб ми самі втомилися.

У Вежі потоку керівник дивився на мапу міста.

— Ми не можемо розігнати їх силою, — сказав він. — Вони вже не збираються як натовп. Вони збираються як дім.

— Тоді зруйнуй дім, — відповів голос із тіні. — Не людей. Їхні звички.

І план був простий:
не бити,
не арештовувати,
не кричати,

а вимкнути все, що ще залишалося: воду, склади, транспортні вузли, старі ліфти, що возили їжу з верхніх районів униз.

— Нехай побачать, — сказав керівник, — що без нас вони не проживуть.

До полудня це стало відчутно.

У кранах зникла вода.
На складах зачинилися двері.
Ліфти не поїхали.

— Це не аварія, — сказав старий біля школи. — Це рішення.

Люди зупинялися, дивилися одне на одного.

— У нас залишився чай, — сказала жінка.
— У мене трохи борошна, — сказав чоловік.
— У мене є відро, — додала дівчина.

Вони не кричали. Вони рахували.

Архен стояв посеред двору і відчував, як світло в ньому тягнеться не вгору, а до людей.

— Вони хочуть, щоб ви злякалися, — сказав він. — Бо страх швидше за голод.

— А що, якщо ми змерзнемо? — спитала жінка.

— Тоді будемо грітися разом, — відповів він. — Як зараз.

У верхніх кварталах було гірше. Там звикли до труб і кнопок. Коли зникла вода, люди били у двері службових будівель.

— Поверніть!
— Це ж ваше завдання!

Служба мовчала.

— Вони карають нас за те, що ми не боїмося, — сказав чоловік на площі. — Значить, бояться вони.

У дворах знову загорілися вогні. Люди варили з того, що було. Мінялися. Хтось ніс воду з річки. Хтось — старі фільтри.

— Це не революція, — сказала жінка з потрісканими руками. — Це виживання.

— Це і є новий порядок, — відповів Архен. — Без наказу. Але з відповідальністю.

У Вежі потоку інженери сперечалися.

— Вони тримаються, — сказав один.
— Вони не розбігаються, — сказав інший.

— Вони зламаються, — відповів керівник. — Без нас вони нічого.

— Вони вже щось, — сказав інженер. — Вони разом.

Коли стемніло, місто було темнішим, ніж учора. Але не пустішим.

У дворах сиділи люди. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось мовчав.

— Я ніколи не думала, що без води можна не кричати, — сказала жінка.

— Бо раніше ми кричали вгору, — відповів старий. — А тепер — одне до одного.

Архен дивився на небо, де не було ламп.

— Вони хотіли зламати вас голодом, — сказав він. — А зламали свою легенду.

— І що тепер? — спитала дівчина.

— Тепер вони або визнають нас, — відповів Архен, — або залишаться без міста.

Світло в ньому було тихим.
Місто — втомленим.
Система — напружено. І вперше відповідь системи не зруйнувала вибір людей.

Бо коли карають усіх одразу, люди починають бачити, що ворог — не ніч і не холод, а ті, хто думає, що життя можна вимикати кнопкою.