Глава 43

 Перший вибір міста

Місто прокинулося без наказу.

Гучномовці мовчали. Плакати зі звинуваченнями ще висіли на стінах, але їх уже не читали так уважно, як учора. Люди виходили з домівок не для того, щоб дізнатися новини, а щоб подивитися, чи вийшли сусіди.

Після голосу інженера слова перестали бути лише словами. Вони стали спогадами.

— Я пам’ятаю, як лампи гасли, — сказала жінка на ринку. — А ми не померли.

— Я пам’ятаю тепло, — відповів чоловік. — Не від ліхтаря. Від людей.

— Якщо це правда… — прошепотіла дівчина. — Тоді ми весь час жили на чужому болю.

Люди не кричали. Вони сперечалися. Не про те, хто винен, а про те, що тепер робити.

У верхніх кварталах ще намагалися чекати системи. Але навіть там хтось виніс стілець у двір, хтось поставив чайник на вогонь, хтось спустився сходами вниз — подивитися, як там живуть без ламп.

— Я думав, що темрява — це кінець, — сказав чоловік у пальті. — А вона… просто відсутність шуму.

У дворі біля школи людей стало більше. Вони не збиралися як натовп. Вони приходили як до місця.

— Нам треба вирішити, — сказала жінка з потрісканими руками. — Не за Архена. За нас.

— Що вирішити? — спитав хтось.

— Чи ми знову будемо чекати, поки нам скажуть, як жити, — відповіла вона. — Чи будемо жити й дивитися, що виходить.

Архен сидів біля стіни й мовчав.

— Скажи щось, — попросила дівчина.

— Якщо я скажу, — відповів він, — це буде знову чужий голос. А тепер вам потрібен свій.

У місті почали з’являтися перші рішення без наказів.

У старому складі зробили спільний запас їжі.
У школі — місце для дітей, де було тепло.
На площі — простір, де люди просто стояли разом і не боялися.

— Вони не оголосили це, — сказав старий. — Вони просто зробили.

Служба магії спостерігала з веж.

— Вони не розбігаються, — сказав офіцер. — Вони… влаштовуються.

— Це тимчасово, — сказав керівник. — Коли стане холодніше, вони повернуться.

— А якщо не повернуться? — тихо спитав хтось.

Керівник не відповів.

Увечері на головній площі зібралося більше людей, ніж будь-коли за ці дні. Не на сцені, не під прожекторами. Просто на камені, який ще пам’ятав тепло.

— Ми не знаємо, як правильно, — сказала жінка. — Але ми знаємо, що не хочемо знову жити так, як жили.

— Без імен, — сказав чоловік.
— Без вибору, — сказала інша.
— Без пам’яті, — додав старий.

Хтось запалив маленький вогонь у металевій чаші.

— Це не світло, — сказав він. — Це знак.

Архен підвівся.

— Пам’ятайте одне, — сказав він тихо. — Світ не просив, щоб його різали. Але він терпів. Тепер він не терпить. І ви теж можете не терпіти.

— А якщо вони прийдуть? — спитала дівчина.

— Тоді ви знатимете, за що стоїте, — відповів Архен. — Не за мене. За те, щоб не бути трубами.

Тієї ночі в місті не було свят.
Не було перемог.
Не було героїв.

Було рішення, яке ще не мало форми, але вже мало напрямок.

Не чекати ламп, не чекати наказів, не чекати пояснень.

А жити так, ніби світло може бути не зверху, а між людьми.

І це був перший справжній вибір Веларіона — не між світлом і темрявою, а між машиною і живим світом.