Глава 42

 Голос інженера

Правда вийшла не з площі.
Вона вийшла з підвалу.

У Вежі потоку було тихіше, ніж будь-коли. Екрани світилися тьмяно, формули більше не складалися в красиві лінії, а цифри нагадували пульс хворого серця. Інженери сиділи, не торкаючись панелей, ніби боялися зробити ще одну помилку.

Той, кого всі знали як старшого інженера, стояв біля вікна і дивився на місто. Там було світло. Там було тепло. Там були люди, які більше не чекали наказу.

— Я більше не можу це тримати в схемах, — сказав він тихо. — Воно повинно бути в словах.

Молодий технік обернувся до нього.

— Якщо ти заговориш… тебе заберуть.

— Якщо я мовчатиму, — відповів інженер, — вони заберуть ще когось іншого. Тихо. Під лампами.

Він пішов до старого термінала, який ще мав прямий вихід у міську мережу. Не до гучномовців Служби магії, а до аварійних каналів, якими колись передавали попередження про пожежі й землетруси.

— Ти не маєш дозволу, — сказав технік.

— Світ теж не мав дозволу, коли його різали, — відповів інженер.

Він натиснув клавішу.

Голос з’явився не всюди. Лише в частині міста. У старих будинках, на ринках, у дворах, де ще пам’ятали ніч без ламп.

— Громадяни Веларіона, — сказав він. — Говорить інженер Служби магії. Не керівник. Не чиновник. Людина, яка бачила Машину зсередини.

Люди зупинялися.

— Світло, яке ви знали, йшло з рани світу. Ми різали її трубами. Ми називали це енергією. Ми називали це стабільністю. Але це був біль.

У дворі біля школи хтось вимкнув старе радіо, щоб чути краще.

— Коли лампи горіли рівно, хтось завжди кричав тихо. Діти. Нижні райони. Ті, кого не було видно з площ.

Архен підвів голову.

— Те, що сталося в День Світла, було не диверсією. Потік більше не хоче бути ножем. Його не можна змусити різати без кінця.

На площі люди збиралися навколо старих приймачів.

— Система бреше, коли каже, що ніч — чиясь провина. Ніч — це наслідок того, що ми перестали різати світ так глибоко.

Голос тремтів. Але не від страху. Від напруги.

— Я не знаю, як буде далі. Але я знаю, що якщо ми повернемося до старого, рана відкриється знову. І тоді не буде ні світла, ні міста.

У Вежі потоку керівник почув цей голос на резервному каналі.

— Вимкніть його! — крикнув він.

— Ми не можемо, — відповів технік. — Він іде через стару мережу. Через аварійні вузли.

— Він руйнує довіру!

— Ні, — сказав технік. — Він говорить, що її не було.

Голос лунав ще кілька хвилин.

— Ви бачили тепло без труб. Це не диво. Це пам’ять світу. Якщо ви дасте їй місце, лампи стануть не клітками, а допомогою. Якщо ні — вони знову стануть ножами.

Потім канал обірвався.

У місті було тихо.

— Це правда? — спитала жінка біля ринку.

— Це звучить як те, що ми бачили, — відповів чоловік. — Лампи гасли, а тепло лишалося.

— Він сказав… що вони різали світ, — прошепотіла дівчина.

— А ми думали, що вони нас рятують, — сказав старий.

У дворі біля школи Архен сидів мовчки.

— Тепер це не лише твої слова, — сказала жінка в масці. — Це їхні.

— Тепер це не віра, — відповів він. — Це свідчення.

У Вежі потоку інженера вже шукали. Але він не тікав. Він сидів біля термінала й чекав.

— Ти зрадив систему, — сказав офіцер.

— Я повернув світові його ім’я, — відповів інженер. — І це не зрада. Це лікування.

Коли його вели коридором, солдати не дивилися йому в очі.

— Вони тепер знають, — сказала жінка з відділу порядку керівникові. — Не всі. Але достатньо.

— Вони забудуть, — сказав керівник.

— Ні, — відповіла вона. — Бо тепер у них є голос, який не з гучномовця.

Тієї ночі у дворах говорили не про лампи, а про рану.

— Світ болів…
— А ми жили, як ніби це нормально…
— А тепер він перестав кричати…

Архен дивився на теплу стіну школи.

— Ти більше не сам, — сказала жінка в масці.

— Я ніколи не був, — відповів він. — Просто тепер це видно.

Бо коли говорить інженер, машина стає історією.
А коли історію чують люди, страх більше не може бути єдиним світлом.