Глава 41

Спроба арешту

Арешт планували як тишу.
Він став шумом.

Служба магії вирішила діяти на світанку, коли місто ще не прокинулося повністю, а двори тільки починали наповнюватися людьми. Вони хотіли забрати Архена швидко, без сцени, без свідків, без голосів.

Але місто вже не було сліпим.

Перший патруль з’явився біля школи ще до того, як розвіялася ранкова імла. Солдати йшли ланцюгом, не дивлячись на вікна, ніби будинки могли дивитися у відповідь.

— Він тут, — сказав офіцер. — Без шуму.

Вони побачили людей раніше, ніж Архена. У дворі сиділи жінки з чашками гарячої води, старі з ковдрами на плечах і кілька дітей, які малювали кола на землі.

— Розійдіться, — сказав офіцер. — Це службова операція.

— Це наш ранок, — відповіла жінка з потрісканими руками. — Ви прийшли не туди.

Солдати пройшли вперед. Люди не відійшли. Вони не стали стіною — вони стали близько.

Архен вийшов із дверей школи сам.

— Не треба, — сказав він. — Я тут.

— Ти заарештований за підрив системи, — сказав офіцер. — За саботаж, за втручання в потік, за поширення небезпечних практик.

— Я не підривав систему, — відповів Архен. — Я перестав різати світ.

— Це одне й те саме, — різко сказав офіцер.

Солдати підняли сітки. Не зброю. Ловильні поля.

— Не торкайтеся його, — сказала жінка з натовпу. — Він не ваш.

— Він не ваш, — повторив хтось інший.

— Він — небезпека, — сказав офіцер.

— Небезпека — це коли світло їсть дітей, — відповів старий.

Архен відчув, як світло в ньому напружується. Не щоб бити. Щоб тримати.

— Я піду з вами, — сказав він. — Але не як злочинець.

— Ти підеш як затриманий, — відповів офіцер.

— Тоді ви заберете не мене, — сказав Архен. — Ви заберете пам’ять.

Сітка полетіла першою. Вона торкнулася повітря навколо нього й упала, ніби на теплу воду.

— Що це… — прошепотів солдат.

— Це не щит, — сказав Архен. — Це те, що між нами.

Люди підійшли ближче. Вони не торкалися солдатів. Вони просто були поруч.

— Ви можете забрати його, — сказала жінка з дитиною. — Але тоді заберіть і нас.

— Усіх? — прошепотів солдат.

— Усіх, хто більше не вірить лампам, — відповів чоловік.

Офіцер озирнувся. За спинами людей уже стояли інші. Не натовп — коло.

— Відступіть, — сказав він у рацію. — Тут… люди.

— Виконуйте наказ, — відповів голос.

Офіцер зробив крок уперед. Потім зупинився.

— Я не буду тягнути людину з-поміж дітей, — сказав він. — Напишіть у звіт, що його не було.

— Ти порушуєш дисципліну, — сказав голос.

— Я зберігаю її, — відповів офіцер. — Просто тепер вона не в наказі.

Він опустив руку.

— Відходимо, — сказав він солдатам.

Вони відступили повільно, ніби йшли не назад, а вбік від власних тіней.

Коли вони пішли, у дворі стало тихо. Хтось видихнув. Хтось сів на землю.

— Вони ще повернуться, — сказала жінка в масці.

— Так, — відповів Архен. — Але вже не всі разом.

У Вежі потоку керівник отримав доповідь.

— Арешт не відбувся, — сказав офіцер. — Опір цивільних. Ризик ескалації.

— Ти злякався, — сказав керівник.

— Я побачив, — відповів офіцер. — І цього достатньо.

Керівник вимкнув зв’язок.

— Вони більше не бояться, — сказав інженер. — І це не твоя поразка. Це наша.

— Це тимчасово, — сказав керівник. — Вони змерзнуть.

— Вони вже гріються, — відповів інженер. — Не лампами.

Архен сидів у дворі серед людей.

— Ти міг піти, — сказала жінка. — Чому ти залишився?

— Бо світ не лікують втечею, — відповів він. — Його лікують там, де болить.

Він подивився на дітей, що знову малювали кола.

— Вони хотіли забрати мене, — сказав він. — А забрали ще одну ілюзію.

— Яку?

— Що страх завжди сильніший за тепло.

І в місті, де ще вчора боялися ночі, вперше не спрацював арешт.

Бо люди стали не стіною, а домом.