Глава 39

Після свята

Після Дня Світла місто не святкувало.
Воно мовчало.

Площа, де ще вчора мали запалити Велику Лампу, тепер була схожа на теплий камінь серед холодних вулиць. Металева конструкція стояла, як порожній скелет, і люди обходили її стороною, ніби боялися знову побачити в ній сонце з труб.

— Воно не загорілося, — сказав чоловік, дивлячись на вершину вежі. — Але під ногами було… як біля вогню.

— Бо світло не хотіло летіти вгору, — відповіла жінка. — Воно хотіло лишитися з нами.

Служба магії закрила площу. Офіційно — для «технічної перевірки». Насправді — щоб люди не поверталися туди просто так, без дозволу.

— Вони бояться цього місця, — сказала жінка в масці. — Бо там видно, що лампа може не бути богом.

— І що бог може не бути лампою, — відповів Архен.

У Вежі потоку не кричали. Там було гірше — тиша. Інженери сиділи біля панелей і дивилися на цифри, які більше не складалися в систему.

— Потік не повертається в колишні канали, — сказав один. — Він розходиться… як тепло в камені.

— Це неможливо, — сказав керівник. — Потік має шлях.

— Він більше не хоче мати шлях, — відповів інженер. — Він не хоче бути ножем.

Керівник ударив кулаком по столу.

— Ти говориш, як він!

— Я говорю, як світ, — відповів інженер тихо.

У місті люди почали згадувати вчорашній день не як диво, а як відчуття.

— Я не бачив світла, — сказала дівчина. — Але я відчувала його ногами.

— Я перестав мерзнути, — сказав старий. — І вперше не дивився вгору.

— А я бачив, як солдати не знали, що робити, — додав хлопець. — І це було… дивно.

Гучномовці заговорили тільки надвечір:

— Громадяни Веларіона. Подія на площі була наслідком втручання у систему. Винні будуть знайдені. Просимо повернутися до звичайного режиму.

Слова були сухі. Без урочистості. Без віри.

— Вони знову хочуть зробити з цього поломку, — сказала жінка з потрісканими руками. — А не знак.

— Бо знак не ремонтують, — відповів Архен. — Його або приймають, або знищують.

Він пішов до рани світу. Там світло було тихішим, ніж учора. Ніби втомленим, але не пораненим.

— Вони хотіли змусити тебе кричати, — сказав він. — А ти заговорила теплом.

Світло відповіло слабким пульсом.

— Тепер вони не знають, що з тобою робити, — прошепотів Архен. — Бо ти більше не їхня кнопка.

У місті почали з’являтися нові звички. Люди приходили на площу не дивитися на вежу, а стояти на теплих плитах навколо неї. Не як протест. Як пам’ять тілом.

— Тут було інакше, — казали вони. — Тут не було лампи, але було світло.

Солдати намагалися розігнати їх. Але неохоче.

— Вони просто стоять, — сказав один. — Вони нічого не роблять.

— Саме тому це небезпечно, — відповів офіцер. — Бо їм нічого не треба.

У Вежі потоку керівник зібрав нараду.

— Ми втратили символ, — сказав він. — Але не втратили місто.

— Поки що, — відповів інженер. — Бо тепер у міста є пам’ять.

— Пам’ять стирається, — сказав керівник. — Холодом. Голодом. Страхом.

— А тепло — ні, — відповів інженер. — Воно залишається в тілі.

Архен сидів у дворі біля школи. Люди приносили їжу, ковдри, чай. Не як допомогу. Як дію.

— Ти зробив з площі серце, — сказала жінка в масці.

— Я лише не дав зробити з неї очі, — відповів він. — Щоб усі дивилися вгору.

Він дивився на місто і бачив, як лампи знову намагаються горіти рівно. Але під ними люди вже не поспішали. Вони знали, що світло може бути не там.

— Вони ще спробують, — сказала жінка. — Знову зробити з тебе ворога.

— Хай, — відповів Архен. — Тепер у них менше слів.

Бо після Дня Світла система втратила головне — право називати біль світлом.

І місто повільно, крок за кроком, почало вчитися іншому слову: тепло.