Глава 37

Коли більше не вірять лампам

Лампи ще горіли.
Але їм більше не вірили.

Люди проходили повз них повільніше, ніж раніше. Вони піднімали голову, дивилися на світло, а потім — на обличчя одне одного. Наче перевіряли, що справжніше: біле сяйво над вулицею чи теплий погляд поруч.

— Раніше лампа означала, що все добре, — сказав чоловік із сумкою в руках. — А тепер вона означає, що хтось дуже старається це показати.

У нижніх районах лампи вже не чекали. Там розкладали дрова, ставили казани, виносили ковдри. Люди не чекали наказу — вони чекали одне одного.

Архен ішов уздовж темної вулиці й бачив, як теплі плями з’являються там, де люди зупиняються разом. Камінь під ногами ставав трохи теплішим, повітря — менш колючим.

— Вони звикають, — сказала жінка в масці. — До того, що світло не зверху.

Reveal.

— Вони звикають до того, що ніч не кінець, — відповів Архен.

У Вежі потоку панував неспокій. Інженери говорили пошепки, ніби боялися, що стіни чують.

— Споживання падає, — сказав один. — Люди не вмикають лампи, навіть коли можуть.

— Вони бояться, що знову згасне, — відповів інший.

— Ні, — сказав інженер із темними колами під очима. — Вони більше не довіряють тому, що не бачать звідки воно йде.

Керівник стояв біля вікна й дивився на місто, де світло було нерівним, як подих хворого.

— Ми дамо їм привід знову повірити, — сказав він. — Велике світло. Одне. Таке, яке перекриє пам’ять про ніч.

— Ти хочеш… — почала жінка з відділу порядку.

— Свято, — сказав керівник. — День відновлення світла. Одна велика лампа. Один великий знак.

— А рана? — тихо спитав інженер.

— Вона витримає, — відповів керівник. — Вона завжди витримувала.

У місті з’явилися оголошення:

«Завтра — День Світла.
Система доведе свою стабільність.»

Люди читали ці слова мовчки.

— Вони хочуть зробити з лампи сонце, — сказала жінка з потрісканими руками. — Щоб ми знову дивилися вгору.

— Сонце не кричить, — відповів Архен. — А їхнє світло кричить.

Він пішов до рани світу. Там було спокійніше, ніж у місті. Світло в глибині не пульсувало різко, а дихало.

— Вони хочуть змусити тебе світити сильніше, — сказав він. — Щоб перекрити пам’ять.

Світло відповіло слабким, рівним теплом.

— Я не дам їм зробити з тебе доказ, — прошепотів Архен. — Ти не їхній аргумент.

Тієї ночі люди не розходилися. Вони сиділи в дворах, готували їжу, розповідали дітям про часи до ламп.

— Моя бабуся казала, що світло було в небі, — сказала жінка. — А не в трубах.

— Може, воно туди повернеться, — відповів старий.

Архен слухав ці слова і розумів:
страх більше не був єдиною мовою міста.

Лампи ще горіли.
Але люди вже навчилися бачити темряву без крику.

І коли з’явився знак про День Світла,
місто вперше подумало не:
«Нарешті»,
а:
«Навіщо?»

Бо коли більше не віриш лампам,
починаєш слухати одне одного.