Глава 35

Коли повертають лампи

Лампи загорілися опівдні.

Не всі й не одразу. Спочатку — в центрі міста, на головних площах і біля веж. Світло було білим і різким, ніби хтось навмисне зробив його холоднішим, ніж раніше. Люди зупинялися на вулицях і піднімали голови.

— Вони повернули його…
— Значить, усе скінчилося?
— Значить, можна знову жити, як раніше?

Гучномовці заговорили впевненіше, ніж учора:

— Громадяни Веларіона. Система відновлена. Світло повертається. Порядок буде забезпечено. Просимо припинити несанкціоновані збори та повернутися до нормального режиму життя.

Слова були знайомі. Саме це лякало.

У верхніх кварталах люди зітхнули з полегшенням. Хтось зааплодував. Хтось заплакав.

— Нарешті, — сказала жінка біля ліхтаря. — Я більше не можу в темряві.

— А я більше не можу під лампою, — відповів чоловік поруч. — Після ночі вона здається… порожньою.

Архен стояв на даху старого будинку й дивився, як світло повільно розповзається містом, оминаючи нижні райони. Там лампи не поспішали загорятися. Там ще трималося тепло від каменю й людей.

— Вони включають центр, — сказала жінка в масці. — Щоб показати, що влада там, де світло.

— І щоб сказати, що ніч була помилкою, — відповів Архен.

У Вежі потоку керівник усміхався вперше за багато днів.

— Люди бачать лампи, — сказав він. — І забувають холод.

— Але не всі, — відповів інженер. — У нижніх районах вони не розходяться.

— Вони розійдуться, — сказав керівник. — Коли побачать, що світло працює без болю.

Інженер мовчав.

— Ми не різали рану, — додав керівник. — Ми використали залишок. Вона ще тримається.

— А коли він скінчиться?

— Тоді ми знайдемо нове рішення, — відповів керівник. — Як завжди.

Архен пішов у квартал, де лампи щойно загорілися. Люди виходили з домівок і дивилися на світло, як на знак повернення старого світу.

— Вони кажуть, що тепер без кліток, — сказала жінка з верхнього району. — Що все чисто.

— Вони так казали й раніше, — відповів Архен. — Тільки тепер клітки глибше.

Він зупинився біля хлопчика, який раніше стояв біля труби.

— Ти знову там? — спитав Архен.

— Ні, — відповів хлопчик. — Вони сказали, що поки не треба.

— А якщо знову знадобиться?

Хлопчик не відповів.

У дворі біля школи лампи не загорілися. Там люди все ще сиділи разом, біля теплих стін.

— Вони хочуть, щоб ми повернулися додому, — сказала жінка. — Щоб ми забули.

— А ви хочете? — спитав Архен.

— Ми хочемо не бути одні, — відповів старий.

Гучномовці знову заговорили:

— Світло повертається без шкоди. Будь-які чутки про біль — провокація.

— Вони повертають лампи разом із словами, — сказала жінка в масці. — Щоб світло виглядало правдою.

— А правда має тепер вигляд ночі, — відповів Архен.

Він підняв руку й поклав долоню на холодний камінь біля ліхтаря. Світло в ньому ворухнулося тихо. Камінь став теплішим. Не яскраво. Але відчутно.

— Що це? — спитала жінка.

— Це те, що не вмикається кнопкою, — відповів Архен. — І не вимикається наказом.

Люди відступили від ліхтаря й стали ближче до стіни.

— Лампа світить, — сказав чоловік. — Але тут… тут не так холодно.

— Бо тут є ми, — відповіла жінка.

У Вежі потоку інженер дивився на показники.

— Споживання не повертається до норми, — сказав він. — Люди не вмикають усе.

— Вони звикнуть, — різко сказав керівник. — Світло завжди перемагає пам’ять.

— Не завжди, — тихо відповів інженер. — Іноді пам’ять гріє сильніше.

Архен дивився на місто, де частина вулиць сяяла, а частина залишалася темною. Між ними проходила не межа районів, а межа вибору.

— Вони повернули лампи, — сказав він. — Але не повернули віру.

— І що далі? — спитала жінка в масці.

— Далі вони спробують довести, що без них ніч повернеться, — відповів Архен. — А ми спробуємо довести, що ніч не ворог.

Світло в ньому не боролося з лампами.
Воно було тихішим.
Слабшим.
Але живішим.

І місто вперше побачило різницю:

лампа може світити,
але не гріти.

А тепло без лампи
може тримати разом.