Глава 33

Ім’я страху

Ранок прийшов без світла.
Але з шумом.

Люди виходили з темних будинків і дивилися на небо, яке було сірим, а не чорним. Вони шукали лампи. Вони шукали екрани. Вони шукали голоси зверху. Але замість цього чули лише кроки сусідів і тріск дров у дворах.

Служба магії заговорила першою.

Гучномовці ожили різко, наче кашель у тиші:

— Громадяни Веларіона. Ніч стала наслідком саботажу. Винний — Архен. Він втрутився в ядро системи та поставив під загрозу життя міста. Будь-яке сприяння йому прирівнюється до злочину.

Слова падали, як каміння.

У верхніх кварталах люди слухали мовчки.
У нижніх — стискали губи.

— Ось воно, — сказала жінка з потрісканими руками. — Вони дали страху ім’я.

— Бо без імені він може повернутися до них, — відповів Архен.

На центральній площі з’явилися нові плакати. На них було його обличчя — не таке, як у житті, а різке, спрощене, з темними очима.

«Він приніс ніч.»
«Він ворог світла.»
«Він руйнує місто.»

Хтось плюнув на плакат.
Хтось сховав очі.
Хтось кивнув.

Страх любить прості обличчя.

— Люди хочуть знати, кого боятися, — сказав сивий чоловік. — Бо тоді не треба боятися всього.

Архен ішов уздовж стіни, де вчора було тепло. Камінь залишався трохи теплішим за повітря, але світіння зникло.

— Вони не кажуть, що вимкнули все самі, — сказав він. — Вони кажуть, що це зробив я.

— Бо правда не має кнопки, — відповіла жінка в масці. — А брехня має.

У центрі міста натовп зібрався навколо платформи. Там стояв чоловік у плащі зі Служби магії.

— Ми повернемо світло, — сказав він. — Але для цього нам треба прибрати того, хто його забрав.

— Де він?! — крикнув хтось.

— Він ховається серед вас, — відповів чоловік. — Він боїться вийти, бо знає, що винен.

Архен стояв у тіні між двома будинками й чув це.

— Вони роблять з тебе тінь, — сказала жінка в масці. — Щоб не бачити власних рук.

— Я вийду, — сказав Архен.

— Зараз?

— Якщо страх має моє ім’я, — відповів він, — то нехай почує мій голос.

Він не пішов на площу. Він пішов туди, де лампи не горіли й де люди сиділи біля порожніх бочок.

— Вони кажуть, що я винен, — сказав він тим, хто був поруч. — Але я не вимикав місто. Я лише перестав дозволяти різати рану.

— А чому тоді ніч? — спитала жінка.

— Бо система вимкнула все, щоб ви злякалися, — відповів Архен. — І щоб ви захотіли лампи будь-якою ціною.

— А ти хочеш, щоб ми жили в темряві?

— Я хочу, щоб ви жили без кліток, — сказав він. — Навіть якщо для цього доведеться пережити кілька ночей.

Люди мовчали. Вони не аплодували. Вони не кричали. Вони дивилися на нього як на людину, а не на плакат.

У цей же час у Вежі потоку керівник слухав звіти.

— Люди діляться, — сказав офіцер. — Деякі вірять нам. Деякі… ні.

— Ті, хто не вірять, небезпечніші, — відповів керівник. — Бо вони вже пережили ніч.

— А якщо вони звикнуть? — спитав інженер.

Керівник не відповів одразу.

— Тоді ми втратимо місто, — сказав він. — Але не сьогодні.

Увечері на стінах з’явилися нові написи поверх плакатів:

«Ніч зробила система.»
«Світло їло людей.»
«Ми бачили рану.»

Їх здирали.
Їх писали знову.

Архен сидів у дворі біля школи. Люди приносили хліб і воду. Не як допомогу. Як звичку.

— Ти тепер — ім’я страху, — сказала жінка в масці.

— Тоді я стану іменем пам’яті, — відповів він. — Щоб вони не забули, що бачили.

Він подивився на дітей, які гралися камінцями біля теплої стіни.

— Якщо вони навчаться жити без ламп, — сказав він, — їм не треба буде винних.

Світло в ньому було тихим.
Місто — розколотим.
Система — голосною.

А між ними було ім’я, яке намагалися зробити страхом.

І від того, хто повірить цьому імені,
залежало,
чи стане ніч зброєю,
чи стане початком іншого ранку.