Глава 32

Ніч без міста

Коли згасли останні лампи, Веларіон перестав бути містом.
Він став простором.

Без світла вежі зникли першими. Вони були лише темними тінями проти неба. Вулиці втратили напрямок, а площі — значення. Не було більше центру і окраїн. Була лише темрява і люди в ній.

Гучномовці мовчали. Екрани були чорними. Навіть шум генераторів зник. Місто не дихало — воно слухало.

— Вони вимкнули все, — сказала жінка в масці. — Навіть те, що не було пов’язане з Машиною.

— Вони хочуть, щоб ми відчули порожнечу, — відповів Архен. — Щоб ми шукали того, кого можна в ній звинуватити.

У верхніх кварталах почалися крики. Люди виходили з домівок, не бачачи сходів під ногами. Хтось упав. Хтось розбився об холодний камінь.

— Де світло?!
— Це кінець?!
— Хтось увімкніть щось!

Хтось запалив свічку. Потім інший. Але темрява була густішою за їхні вогники.

У нижніх районах було інакше. Там не чекали ламп. Там шукали одне одного. Люди виходили з дворів і торкалися стін, щоб не загубитися. Вони збиралися біля теплих місць, які ще тримали світло без труб.

— Тут, — сказав старий, коли знайшов двері школи. — Тут ще тепло.

Вони сиділи разом, укутані в ковдри. Хтось приніс воду. Хтось — старий чайник.

— Раніше ми боялися темряви, — сказала жінка. — А тепер боїмося тиші.

— Бо в тиші чутно, як ми дихаємо, — відповів Архен.

Він ішов між цими групами й відчував, що світло в ньому не сильніше за їхні вогники. Але воно тримає напрямок.

У центрі міста люди зібралися на великій площі. Не тому, що там було світло, а тому, що це було єдине місце, яке всі пам’ятали.

— Це через нього, — крикнув хтось. — Через того хлопця!

— Через систему, — відповів інший. — Вони вимкнули все!

— А хто їх змусив?! — кричав перший.

Страх шукав ім’я.

У цей час у Вежі потоку керівник дивився на темні екрани.

— Почалося, — сказав він. — Тепер вони зрозуміють, що без нас — ніч.

— А якщо вони зрозуміють, що ніч можна пережити разом? — тихо спитав інженер.

— Тоді ми втратимо їх назавжди, — відповів керівник.

Архен піднявся на дах старого будинку. Звідти місто виглядало як чорне море з кількома плямами тепла.

— Вони вимкнули світло, — сказав він жінці в масці. — Але не вимкнули пам’ять.

— Про що?

— Про те, що можна сидіти разом і не помирати.

Він підняв руки. Не для сили. Для напрямку. Світло в ньому повільно розходилося вниз, у камінь, у стіни, у землю. Не як потік. Як тепло, що не має труби.

У кількох місцях одночасно камінь став теплішим. Люди, що стояли поряд, відчули це першими.

— Тут… не так холодно, — сказав хтось.
— І тут теж…

Тепло не освітлювало. Воно не проганяло темряву. Воно робило її нестрашною.

— Це він, — прошепотіла жінка на площі. — Він щось робить…

— Він забрав світло, — крикнув хтось. — А тепер грається з теплом!

— Він не забрав нічого, — відповів інший. — Він не дав їм нас забрати.

Слова летіли швидше за страх.

У дворі біля школи діти заснули біля стіни, яка була теплішою за повітря. Матері сиділи поруч, не відходячи.

— Раніше я молилася на лампи, — сказала одна. — А тепер молюся, щоб він не зник.

— Не на нього, — відповів Архен, коли почув це. — На те, що між вами.

Тієї ночі не було вибухів.
Не було атак.
Не було наказів.

Була темрява, у якій місто не розпалося одразу.

І це було страшніше для системи, ніж будь-який бунт.

Бо ніч без міста показала:
місто — це не світло.
Не труби.
Не вежі.

Місто — це люди, які залишилися разом,
коли лампи згасли.