Глава 29

Полювання вдруге

Полювання вдруге було іншим.
Тепер воно не ховалося за словами.

Служба магії більше не говорила про стабільність. Вона говорила про загрозу. Про неконтрольовані зони. Про осередки, де порушується порядок і виникає небезпечне тепло без дозволу системи.

— Незареєстровані джерела світла підлягають ліквідації, — лунало з гучномовців. — Громадяни мають негайно повідомляти про них.

Люди дивилися на теплі стіни й мовчали.

Перший двір зруйнували на світанку. Солдати прийшли без криків, з інструментами. Вони розбили камінь, де було тепло, і світіння зникло, ніби його стерли вологою ганчіркою. Люди стояли поруч і не рухалися.

— Це небезпечно, — сказав офіцер. — Ви не знаєте, що це таке.

— Ми знаємо, що це не клітка, — відповів старий.

Його вдарили. Не сильно. Достатньо, щоб він упав.

Звістка про це дійшла до Архена швид predominately? Continue.

Архен стояв біля чергового теплого місця, коли почув крики. Він не тікав. Він ішов туди, де ламали.

— Вони йдуть ланцюгом, — сказала жінка в масці. — Від двору до двору. Як від рани до рани.

— Вони думають, що тепло — це інфекція, — відповів Архен. — Бо воно не слухається.

На площі, де ще вчора люди грілися біля стіни, стояли солдати. Камінь був розбитий. Світло згасло.

— Навіщо ви це робите? — спитала жінка з дитиною.

— Бо це не узгоджено, — відповів офіцер. — Бо це не підключено.

— А ми? — спитала вона. — Ми теж не підключені?

Офіцер не відповів.

Архен вийшов уперед.

— Ви воюєте не з теплом, — сказав він. — Ви воюєте з тим, що не можете контролювати.

— Ми воюємо з хаосом, — відповів офіцер.

— Хаос — це коли світло їсть людей, — сказав Архен. — А тут світло гріє.

Солдати рушили вперед.

— Затримати його, — наказав хтось ззаду.

Вони не стріляли. Вони йшли з електричними кийками й сітками. Не вбивати. Ловити.

— Вони хочуть посадити тебе, — прошепотіла жінка в масці. — Показати, що навіть тепло має ґрати.

— Тоді вони покажуть усім, що бояться, — відповів Архен.

Коли перший солдат наблизився, Архен відчув, як світло в ньому піднімається не стіною, а полем. Повітря стало теплішим. Кийок у руці солдата почав тьмяніти.

— Що це… — прошепотів він.

— Це не сила, — сказав Архен. — Це присутність.

Солдати зупинилися. Не всі. Але ті, хто був ближче, не могли йти далі. Їм було ніби важко.

— Назад! — крикнув офіцер. — Використовуйте сітки!

Сітка полетіла. Вона торкнулася повітря навколо Архена і обвисла, ніби кинута у воду.

Люди навколо дивилися мовчки. Хтось тримав дитину за плечі. Хтось стискав кулаки.

— Ви можете зруйнувати камінь, — сказав Архен. — Але ви не зруйнуєте того, що між нами.

Офіцер стиснув зуби.

— Ви перетворюєте місто на притулок бунтівників.

— Я перетворюю його на дім, — відповів Архен.

У цей момент із бічної вулиці з’явилися ще солдати. Їх було більше. Вони оточили двір.

— Вони беруть кількістю, — сказала жінка в масці.

— Бо не вміють брати інакше, — відповів Архен.

Перший удар прийшов не по ньому. По теплій стіні. Солдат вдарив металевим ломом, і камінь тріснув. Світіння згасло.

Люди зойкнули.

Архен відчув це, як біль у грудях.

— Ви знову ріжете, — сказав він. — Навіть коли це не рана.

— Це не світло, — крикнув офіцер. — Це загроза!

— Загроза — це коли ви боїтеся того, що не можете посадити в клітку, — відповів Архен.

Солдати рушили разом.

І тоді сталося те, чого ніхто не планував.

Люди не розбіглися.
Вони не кинулися на солдатів.
Вони просто стали ближче одне до одного.

Між ними з’явилося тепло. Не яскраве. Не різке. Але відчутне. Як коли багато тіл стоять разом у холоді.

— Вони… — прошепотів солдат. — Вони світяться…

— Ні, — сказала жінка з натовпу. — Ми гріємося.

Солдати зупинилися. Поле тепла не било їх. Воно просто не пускало.

— Відступаємо, — сказав офіцер. — Тимчасово.

Вони пішли так само, як і раніше. Не переможені. Але й не переможці.

Коли двір знову став тихим, Архен опустився на коліна. Він був виснажений.

— Вони повернуться, — сказала жінка в масці.

— Так, — відповів він. — Бо тепер вони знають, що світло може бути не їхнім.

Він подивився на людей навколо.

— Я не зможу захищати кожен двір, — сказав він. — Але ви можете бути теплом одне для одного.

— А якщо вони знову прийдуть? — спитала жінка.

— Тоді ви знатимете, за що стоїте, — відповів Архен. — Не за лампу. За те, щоб не бути трубою.

Тієї ночі в кількох місцях тепло зникло.
Але в кількох — залишилося.

І це було важливіше.

Бо полювання вдруге показало:
система може руйнувати камінь,
може лякати людей,
може називати тепло небезпекою.

Але вона не може змусити людей знову повірити,
що біль — це світло.