Глава 27

Брехня світла

Брехня не прийшла в темряві.
Вона прийшла зі світлом.

Уранці в центрі міста знову засвітилися лампи. Не всі — лише ті, що виходили на головні вулиці й площі. Вони горіли рівно і чисто, як колись. Люди виходили з домівок і дивилися на них, ніби на диво.

— Вони повернули його, — прошепотів хтось.
— Світло… воно знову є.

Гучномовці заговорили м’яким голосом:

— Громадяни Веларіона. Система стабілізована. Потік відновлено без шкоди для людей. Темрява була наслідком диверсії. Тепер місто знову в безпеці.

Архен почув це знизу, у районі старих сходів. Світло в ньому здригнулося — не радістю, а тривогою.

— Вони пустили обхідний потік, — сказав інженер, який прибіг задиханий. — З резервів. Зі старих тріщин.

— Із нових кліток, — відповів Архен.

Інженер опустив голову.

— Так. Але не так, як раніше. Менше. Тихіше. Вони сховали біль глибше.

Архен вийшов на вулицю. Лампа над головою світилася холодно, майже красиво. Але він відчував, що світло в ній не спокійне. Воно було різке, напружене, як стриманий крик.

— Це не світло, — прошепотів він. — Це тиша рани, заклеєна золотом.

Люди зупинялися біля ламп, торкалися їх руками, ніби хотіли переконатися, що це правда.

— Бачиш? — сказала жінка з верхнього кварталу. — Все було марно. Система працює.

— Працює на кому? — спитав Архен.

Вона не відповіла.

На іншій вулиці він побачив хлопчика, який раніше сидів біля вогнища. Тепер він стояв біля труби, і його руки знову тремтіли.

— Ти знову там? — тихо спитав Архен.

— Вони сказали, що це ненадовго, — прошепотів хлопчик. — Що світло повернулося… і місто знову дихає.

Архен відчув, як у ньому щось стискається.

— Місто дихає чужими легенями, — сказав він.

У Вежі потоку чоловік у плащі стояв перед вікном.

— Люди бачать лампи, — сказав він. — І більше не бачать темряви. Вони не питають, звідки світло.

— Але він питає, — відповів інженер. — І ті, хто був унизу, теж питають.

— Питання — це шум, — сказав керівник. — Світло — це відповідь.

Тієї ночі в нижніх районах знову з’явилися клітки. Не такі, як раніше — менші, глибші, без знаків Служби магії. Людей не називали ресурсами. Їх називали стабілізаторами.

— Вони змінили слова, — сказала жінка в масці. — Але не змінили ножа.

Архен сидів біля рани світу. Світло в ній знову пульсувало нерівно.

— Вони брешуть тобою, — прошепотів він. — Ховають біль під блиском.

Світло відповіло тремтінням.

— Я показав їм правду, — сказав Архен. — А вони показали їм лампи.

Жінка в масці стала поруч.

— Брехня завжди простіша, ніж вибір, — сказала вона. — Вона світиться рівно.

— Але вона не лікує, — відповів Архен.

Він підвівся.

— Тепер уже недостатньо показати рану, — сказав він. — Тепер треба показати, що світло може бути іншим.

— Як?

Архен подивився на свої руки.

— Не лампою. Не трубою.
Людьми.

Уночі він пішов туди, де знову з’явилися клітки. Він не ламав їх силою. Він сидів поруч і тримав руку на металі. Світло в ньому піднімалося повільно, як теплий подих.

Метал нагрівався. Замки слабшали.

Люди виходили з кліток, не розуміючи як.

— Йдіть, — казав Архен. — Поки світло ще бреше.

Він знав:
тепер боротьба буде не з темрявою,
а з красивою і зручною неправдою.

І це була найнебезпечніша форма світла.