Глава 25

Переговори в темряві

Після площі місто не заснуло.
Воно завмерло.

Гучномовці мовчали, прожектори гасли один за одним, і вперше за багато років Веларіон залишився без голосу зверху. Не було наказів, не було оголошень, не було пояснень. Лише темні вулиці, вогники в руках людей і відчуття, що щось велике зрушилося, але ще не впало.

Архена привели не в камеру і не в зал суду. Його провели в стару адміністративну будівлю, де колись вирішували, куди вести нові труби. Тепер там не було світла, лише лампи на столах і кілька вогнів у металевих чашах.

За столом сиділи троє:
чоловік у плащі зі Служби магії,
інженер із темними колами під очима,
і жінка з відділу порядку, у якої тремтіли пальці.

— Ти прийшов добровільно, — сказав чоловік у плащі. — Це… несподівано.

— Я не прийшов до вас, — відповів Архен. — Я вийшов до міста. Ви просто стояли на шляху.

Жінка з відділу порядку подивилася на нього довго.

— Люди не слухають накази, — сказала вона. — Вони слухають тебе.

— Вони слухають те, що бачать, — відповів Архен. — А не мене.

Інженер потер обличчя.

— Потік не стабілізується, — сказав він. — Машина більше не працює, як раніше. Ми можемо підтримувати мінімум… але місто не витримає довго.

— А світ? — спитав Архен.

Інженер не відповів одразу.

— Світ… менше страждає, — сказав він нарешті.

Настала тиша.

— Ви хочете, щоб я дозволив вам знову різати рану, — сказав Архен.

— Ми хочемо, щоб місто жило, — відповів чоловік у плащі. — А не замерзало.

— Місто жило на болю, — сказав Архен. — І назвало це стабільністю.

Жінка з відділу порядку стисла руки.

— Якщо ми зараз втратимо все, — сказала вона, — люди почнуть грабувати. Почнуть палити будинки. Це буде не світ, це буде зграя.

— Ви боїтеся не темряви, — відповів Архен. — Ви боїтеся, що без системи доведеться довіряти людям.

Інженер підняв голову.

— Ми можемо змінити систему, — сказав він. — Зменшити забір. Перебудувати фільтри. Не забирати дітей.

— Ви вже це говорили, — відповів Архен. — І щоразу знаходили нове слово для клітки.

Чоловік у плащі нахилився вперед.

— Скажи прямо: чого ти хочеш?

Архен подивився на полум’я в чаші.

— Я хочу, щоб рана перестала бути насосом, — сказав він. — Щоб її не різали трубами. І щоб ті, кого ви називали ресурсами, більше не були деталями.

— А місто? — спитала жінка.

— Місто має вчитися жити інакше, — відповів він. — Повільно. Не одразу. Але без кліток.

Інженер зітхнув.

— Якщо ми відключимо більшу частину потоку… — сказав він, — вежі впадуть. Заводи стануть. Верхні квартали втратять усе.

— А нижні втрачали все завжди, — сказав Архен.

Жінка підвела очі.

— Ти хочеш рівності в темряві?

— Я хочу рівності без жертв, — відповів він. — Навіть якщо для цього доведеться пережити ніч.

Чоловік у плащі відкинувся назад.

— Ти розумієш, що тебе ненавидітимуть? — спитав він. — За холод. За голод. За страх.

— Мене вже ненавидять, — сказав Архен. — Але тепер у них є причина дивитися вниз, а не лише вгору.

Інженер подивився на нього уважно.

— Ти… чуєш її, — сказав він. — Рану.

— Не словами, — відповів Архен. — Але я відчуваю, коли вона кричить. І коли мовчить.

— Вона мовчить зараз, — сказав інженер.

— Бо її не ріжуть, — відповів Архен.

Тиша стала важчою.

— Якщо ми погодимося, — сказала жінка, — якщо ми визнаємо правду… система впаде.

— Системи падають, — сказав Архен. — Світ лишається.

Чоловік у плащі підвівся.

— Це не переговори, — сказав він. — Це ультиматум.

— Ні, — відповів Архен. — Це вибір. Ви можете перестати бути катами. Або станете ними відкрито.

Він підвівся теж.

— Я не прошу вас стати добрими, — сказав він. — Я прошу вас перестати називати біль світлом.

За вікнами було темно. Але в темряві блимали сотні маленьких вогнів — вогнища, лампи, свічки.

— Вони вже живуть інакше, — сказав Архен. — Питання тільки, чи будете ви з ними.

Жінка закрила очі.

— Нам потрібен час, — сказала вона.

— Світ уже чекав занадто довго, — відповів Архен.

Він повернувся до дверей.

— Я не ворог вашого міста, — сказав він. — Я ворог того, що ви називали світлом.

І він вийшов у ніч.

Темрява більше не була порожнечею.
Вона була простором, у якому можна було говорити.

І вперше переговори в Веларіоні відбулися не під лампами,
а під небом.