Глава 24

День полювання

Цей день почався зі світла.

Не з того, що йшло з Машини бога, і не з вогнищ у кварталах. Служба магії увімкнула резервні генератори в центрі міста. Вони дали слабке, але рівне сяйво головним площам і вежам. Це було не для людей. Це було для знаку: система ще дихає.

Разом зі світлом з’явилися й голоси.

— Сьогодні буде відновлено порядок.
— Ворог стабільності буде знайдений.
— Світло повернеться.

Гучномовці говорили без емоцій, але в їхній рівності було щось, що змушувало людей виходити з домівок. Вони збиралися на вулицях, біля площ, біля мостів, де ще вчора стояли темні арки. Хтось хотів побачити кінець хаосу. Хтось — почути виправдання. Хтось — просто не хотів бути наодинці з темрявою.

— Вони зробили це святом, — сказала жінка в масці, коли донесення дійшли до Нижнього шару. — Полюванням із музикою.

— Їм потрібні очі, — відповів Архен. — Щоб страх виглядав як надія.

У тунелях люди збиралися мовчки. Не як натовп — як струмки, що зливаються. Хтось ніс воду. Хтось — бинти. Хтось — шматки тканини, щоб перев’язувати поранених. Це було не військо. Це було місто, яке не хотіло більше бути машиною.

— Вони знають, де ти, — сказав сивий чоловік. — Старі входи перекриті. Нові — під наглядом.

— Тоді я вийду туди, де мене не чекають, — відповів Архен. — Туди, де вони думають, що вже перемогли.

Вони рушили старим ходом, який вів не до площі, а під неї. Колись там ішли труби. Тепер ішли люди. Повітря пахло гаром і металом. Над головами глухо гуділа система гучномовців.

— Громадяни, зберігайте спокій.
— Ворог стабільності буде затриманий.

Коли вони піднялися, перед ними відкрилася площа. Вона була залита блідим світлом генераторів. У центрі стояла платформа. Навколо — солдати в броні. На вежах — прожектори.

І люди. Сотні.

— Вони чекають вистави, — прошепотіла жінка в масці.

— Вони чекають завершення історії, — відповів Архен. — А я приніс їм продовження.

Він вийшов із тіні. Не швидко. Не ховаючись.

Спочатку його не впізнали. Потім хтось прошепотів ім’я. Потім ще хтось.

— Це він…
— Це той…
— Це Архен…

Голос у гучномовці замовк на мить. Потім пролунав знову:

— Громадяни, залишайтеся на місцях. Порушник іде до нас сам.

Солдати підняли зброю.

— Не стріляйте, — сказав Архен голосно. Його голос не був криком. Він був рівним. — Ви хочете показати людям світло. Покажіть їм спочатку людину.

Чоловік у плащі вийшов уперед.

— Ти з’явився добровільно, — сказав він. — Це полегшить процедуру.

— Я з’явився не для вас, — відповів Архен. — Я з’явився для них.

Він обернувся до натовпу.

— Вони кажуть, що я забрав світло, — сказав він. — Але ви бачили, звідки воно йшло.

Хтось крикнув:

— Брехня!

Інший голос:

— Я бачив Машину!

— Я теж!

Натовп загув. Не криком — хвилею.

— Ви хочете повернути лампи, — продовжив Архен. — Я теж хочу, щоб ви не мерзли. Але я не хочу, щоб за це знову платили діти.

На платформі чоловік у плащі зробив знак.

— Візьміть його, — сказав він солдатам.

Солдати рушили. Повільно. Нерішуче.

Архен відчув, як світло в ньому піднімається. Не як зброя. Як межа.

— Якщо ви візьмете мене, — сказав він, — ви візьмете не темряву. Ви візьмете відповідь, яка вам не подобається.

Перший солдат підійшов на крок ближче. Його кристал тьмянів.

— Я не стрілятиму, — сказав він тихо.

Другий солдат озирнувся.

— У нас наказ…

— Наказ не бачить, — відповів перший. — А я бачу.

Натовп завмер.

Чоловік у плащі підняв руку.

— Ви порушуєте дисципліну.

— Ми порушуємо сліпоту, — сказав солдат.

Ще один опустив зброю. Потім ще один.

— Вони ламаються, — прошепотіла жінка в масці.

— Вони не ламаються, — відповів Архен. — Вони стають людьми.

Чоловік у плащі відступив на крок.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Без системи все розвалиться.

— Система вже розвалюється, — відповів Архен. — Питання в тому, чи будемо ми під уламками.

Натовп заговорив голосніше. Не як хаос. Як суперечка.

— Поверніть світло!
— Поверніть імена!
— Досить кліток!

Прожектори на вежах хитнулися. Один з них згас.

— У нас проблеми з генераторами, — пролунало з комунікатора.

Архен стояв посеред площі і відчував, як світло в ньому більше не шукає виходу. Воно тримало простір.

— Сьогодні ви полювали на людину, — сказав він. — А знайшли питання.

Чоловік у плащі зробив крок назад. Солдати не рушили за ним.

Полювання не відбулося так, як вони планували.
Воно стало сценою.

І на цій сцені вперше система втратила головне —
впевненість, що наказ важливіший за очі.