Глава 23

Оголошення ворога

Оголошення з’явилося ще до світанку.

Його вивісили на всіх вцілілих екранах, на металевих щитах біля адміністративних веж, на воротах фабрик. Його передавали через гучномовці, які давно не використовували для нічого, окрім наказів.

Голос був спокійний.
Рівний.
Без гніву.

Саме це робило його небезпечним.

— Громадяни Веларіона. Через дії диверсанта на ім’я Архен місто перебуває під загрозою. Він порушив роботу системи світла та спричинив соціальний хаос. Відтепер він оголошується ворогом стабільності. Будь-яка допомога йому прирівнюється до саботажу.

У нижчих районах люди слухали мовчки.
У верхніх — аплодували.

— Вони дали тобі ім’я вголос, — сказала жінка в масці, коли новина дійшла до Нижнього шару. — Тепер ти не просто символ. Тепер ти офіційний ворог.

Архен сидів біля рани світу. Світло в ній було рівним, як спокійне дихання.

— Вони не можуть сказати, що я неправий, — сказав він. — Тому кажуть, що я небезпечний.

— Для них це одне й те саме, — відповіла вона.

У місті почалися перевірки.
Патрулі заходили в будинки, дивилися на руки, на стіни, на обличчя. Шукали знаки. Слова. Символи.
Тих, хто відмовлявся говорити, забирали.
Тих, хто говорив — теж забирали.

— Вони створюють страх швидше, ніж ми створюємо розуміння, — сказав сивий чоловік.

— Бо страх не потребує доказів, — відповів Архен.

Він пішов у ті райони, де ще горіли вогнища. Там люди збиралися не заради світла, а заради присутності одне одного.

— Вони кажуть, що ти винен, — сказала жінка з потрісканими руками. — Що якщо тебе здати, лампи знову загоряться.

— І ти віриш? — спитав Архен.

Вона похитала головою.

— Я вірю своїм очам. Я бачила Машину бога.

— Тоді ти небезпечніша за мене, — сказав він.

У цей же день Служба магії зібрала нараду у Вежі потоку. Там, де раніше світло не гасло ніколи.

— Ми втрачаємо контроль, — сказав один з інженерів. — Люди бачили ядро.

— Люди не повинні були його бачити, — відповів чоловік у плащі. — Тепер вони бачили занадто багато.

— Якщо ми вб’ємо його, — сказав інший, — потік не повернеться.

— Але повернеться страх, — відповів керівник. — А страх — це теж енергія.

У місті з’явилися плакати з обличчям Архена. Намальованим грубо, спрощено. Не людиною — знаком.

«Він забрав твоє світло.»
«Він привів темряву.»

Хтось дописував вугіллям:
«Він показав правду.»

Ці слова здирали.
І писали знову.

Архен дивився на один з таких плакатів і не впізнавав себе.

— Вони зробили з мене маску, — сказав він. — Щоб не дивитися в рану.

— Ти більше не просто Архен, — сказала жінка в масці. — Ти тепер слово. А слова вбивають повільніше, ніж кулі, але глибше.

Тієї ночі у двох районах почалися облави. Забирали не за дії, а за мовчання. Не за бунт, а за сумнів.

— Вони готують щось більше, — сказав сивий чоловік. — Це не просто переслідування.

— Вони хочуть показової смерті, — сказав Архен.

— Твоєї?

Він кивнув.

— Бо тоді вони скажуть: дивіться, темрява померла. А разом із нею — вибір.

Жінка в масці підійшла ближче.

— Ти можеш піти, — сказала вона. — Є старі ходи за межі міста.

— А рана?

— Вона залишиться.

— А люди?

Вона мовчала.

— Якщо я піду, — сказав Архен, — вони залишаться з плакатами. А не з правдою.

Він сів біля рани світу і поклав долоню на теплий камінь.

— Тепер вони назвали мене ворогом, — сказав він світлу. — Але ти знаєш, що я не проти них.

Світло не відповіло словами. Але воно стало щільнішим, ніби готувалося не тікати, а тримати.

— Вони прийдуть за тобою не як за ресурсом, — сказала жінка. — А як за прикладом.

— Тоді я стану не прикладом страху, — відповів Архен. — А прикладом того, що система може помилятися.

Він підвівся.

— Якщо вони хочуть ворога, — сказав він, — нехай дивляться йому в очі. Не в плакат. Не в легенду. У людину.

Світло в ньому більше не тремтіло.
Воно стало рівним.

І в цей момент Архен зрозумів:

ворогом його зробили не за темряву,
не за збій,
а за те, що він змусив місто побачити,
чим воно живе.