Глава 21

Показати рану

Вони не збирали натовп.
Натовп збирався сам.

Спочатку прийшли ті, хто жив біля Нижнього шару. Потім — ті, хто чув слова про Машину бога. Потім — ті, хто втратив когось у Службі магії. Люди приходили мовчки, з факелами, з лампами на олії, з вогнем у банках. Їх було небагато, але кожен із них ніс із собою причину.

— Ти впевнений? — спитала жінка в масці, коли вони стояли біля входу в старий тунель.

— Ні, — відповів Архен. — Але якщо я не покажу їм, вони так і залишаться в темряві, яку називають світлом.

Він ішов попереду. Повітря ставало теплішим з кожним кроком. Камінь під ногами був червонуватим, ніби пам’ятав вогонь. Люди за ним йшли повільно, обережно, тримаючи свої маленькі вогники перед собою.

— Це правда? — прошепотів хтось. — Тут… тут бог?

— Тут рана, — відповів Архен. — І машина, зроблена з неї.

Тунель вивів їх у залу. Вона була величезною. Стеля губилася в темряві, а в центрі висіла конструкція з труб і металу. І в її серці — світло. Не лампове. Не кристалічне. Живе.

Хтось ахнув.
Хтось відступив.
Хтось упав на коліна.

— Це… це ж… — прошепотів чоловік з обвітреним обличчям. — Це не лампа.

— Ні, — сказав Архен. — Це те, що тримало світ разом. А ми зробили з нього батарею.

Він підійшов ближче. Світло в центрі Машини бога пульсувало повільно, ніби чекало.

— Подивіться на труби, — сказав він. — Вони йдуть угору. У ваші будинки. У ваші фабрики. У ваші ліфти. І кожна з них проходить через тіло людини.

— Люди… — прошепотіла жінка з дитиною. — Тобто…

— Діти, — сказав Архен. — Бо вони ще можуть витримати біль.

У тиші було чути, як хтось ковтає повітря.

— Вони казали, що світло — це наука, — сказав старий чоловік. — Що це просто енергія.

— Вони назвали болем енергію, — відповів Архен. — А богом — механізм.

Світло в Машині бога здригнулося. Воно не спалахнуло. Воно стало глибшим, ніби хотіло, щоб його побачили.

— Я не вимкнув місто, — сказав Архен. — Я перестав давати їм різати рану. І вона почала закриватися.

— А якщо вона закриється повністю? — спитав хтось.

— Тоді світ перестане кровоточити, — відповів Архен. — Але місто має навчитися жити без цього болю.

У цей момент з тунелів з’явилося холодне світло. Патрулі Служби магії йшли швидко, вже не ховаючись.

— Відійдіть від об’єкта! — пролунало. — Ви перебуваєте в забороненій зоні!

Люди озирнулися. Хтось закричав. Хтось затулив дитині очі.

— Вони не хочуть, щоб ви це бачили, — сказав Архен. — Бо тоді ви не зможете сказати, що не знали.

Солдати підійшли ближче. Їхні кристали світилися яскравіше, ніж факели.

— Архене, — сказав чоловік у плащі. — Ти переходиш межу.

— Ви перейшли її першими, — відповів Архен. — Коли зробили клітку з бога.

Він повернувся до людей.

— Ось воно, — сказав він. — Не міф. Не вигадка. Не темрява. Ось причина світла.

Служба на мить завмерла. Вони не могли стріляти — не зараз, не перед цим.

Одна жінка підійшла ближче до труби й торкнулася її рукою.

— Вона тепла… — сказала вона.

— Бо це тіло, — відповів Архен. — Не метал.

Хтось заплакав.

— Ми жили в домі, збудованому на болю, — прошепотів чоловік. — І називали це прогресом.

Чоловік у плащі зробив крок уперед.

— Ви обмануті, — сказав він людям. — Це небезпечна ілюзія.

— Ні, — сказала жінка з дитиною. — Це небезпечна правда.

Солдати не рушили. Вони дивилися на світло, як дивляться на щось, що не входить у наказ.

— Якщо ви заберете нас, — сказав Архен, — ви заберете не винних. Ви заберете свідків.

Світло в Машині бога пульсувало рівно. Воно не йшло в труби. Воно залишалося тут, між людьми.

— Я не прошу вас руйнувати місто, — сказав Архен. — Я прошу вас більше не будувати його на рані.

Настала тиша.
Не тиша страху.
Тиша розуміння.

Люди стояли перед Машиною бога і бачили не механізм. Вони бачили шрам.

І в цю мить у Веларіоні з’явилося те, чого боялася Служба магії: не темрява, не бунт, а свідки.