Глава 20

Ціна символу

Місто вчилося жити без світла, але ще не вчилося жити без страху.

У верхніх кварталах з’явилися списки. Не офіційні, не підписані — але їх читали. Там були імена тих, хто виходив до вогнищ, тих, хто писав на стінах, тих, хто говорив уголос, що світло не варте кліток. Їх називали прихильниками темряви. Їх звинувачували в хаосі, у зупинених ліфтах, у холодних домівках.

Служба магії більше не ловила Архена напряму. Вона ловила тих, хто стояв поруч із ним.

Першим зник хлопець, який сказав: «Він був там, у клітках. Як і я».
Його забрали вночі. Без криків. Без пояснень. Вранці біля його дому залишилися тільки сліди на пилюці й порожні двері.

— Вони почали платити кров’ю, — сказала жінка в масці, коли новина дійшла до Нижнього шару.

Архен сидів біля вогню і не міг зігріти руки. Тепло не йшло до нього.

— Це через мене, — сказав він.

— Це через те, що система вміє бити не по стінах, а по людях, — відповіла вона. — Ти просто зробив її видимою.

У другому районі згоріли дві хати. Офіційно — через несправний генератор. Неофіційно — бо там ховали тих, хто писав знаки вугіллям.

У третьому — патрулі розігнали збір людей біля вогнища. Хтось упав. Хтось не підвівся.

Архен відчував це, як біль у власних грудях. Світло в ньому не раділо і не пульсувало. Воно тиснуло, ніби в ньому зібралися всі темні вулиці міста.

— Я хотів, щоб вони перестали бути трубами, — прошепотів він. — А вони стають мішенями.

Він пішов туди, де рана світу була найближче. Там було тихіше. Там не було криків і наказів. Лише глибокий рівний пульс світла, яке більше не рвалося назовні.

— Я не хотів цього, — сказав він у світло. — Я не хотів, щоб за мій голос платили життям.

Відповіді не було у словах. Але була тяжкість. Як спогад про війну, яку вже бачили.

Жінка в масці підійшла ззаду.

— Символ завжди коштує дорожче за людину, — сказала вона. — Бо вбиваючи людину, вони сподіваються вбити сенс.

— Тоді я не хочу бути символом, — сказав Архен. — Я хочу зупинити це.

— І що ти зробиш? — спитала вона. — Вийдеш і здасися?

Він мовчав довго.

— Якщо я здамся, — сказав він нарешті, — вони скажуть, що світло повернеться. І люди повірять.

— І що тоді?

— Тоді вони знову відкриють труби. Знову поставлять дітей у клітки. Але вже мовчки.

Жінка не відповіла одразу.

— А якщо ти не здасися, — сказала вона, — вони продовжать бити по тих, хто поруч.

Архен відчув, що стоїть перед вибором, який не має чистого боку.

Тієї ночі він пішов у квартал, де забрали хлопця з обпеченими пальцями. Там ще стояла його мати. Вона сиділа біля порогу і тримала в руках шматок тканини.

— Він сказав, що ти говорив правду, — сказала вона. — Що світло їло людей.

Архен не знав, що відповісти.

— Я не врятував його, — прошепотів він.

— Ти дав йому слова, — відповіла вона. — А вони забрали тіло.

Він ішов назад мовчки. Кожен крок був важким, ніби місто стало густішим.

— Я не можу дозволити їм так воювати, — сказав він жінці в масці. — Вони не воюють зі мною. Вони воюють з тими, хто слабший.

— Тоді ти маєш зробити те, чого вони не чекають, — відповіла вона. — Не сховатися. І не здатися.

— А що?

— Показати правду так, щоб її не можна було сховати.

Він подивився на неї.

— Машина бога, — сказав він. — Вони досі думають, що це просто механізм.

— Якщо люди побачать її…

— Вони побачать клітку для бога, — сказав Архен. — І клітки для дітей.

Світло в ньому знову ворухнулося. Не болем. Напрямком.

— Якщо я покажу їм це, — сказав він, — Служба не зможе сказати, що це брехня.

— Вони скажуть, — відповіла жінка. — Але люди побачать.

— І тоді…

— Тоді система більше не зможе бути тінню.

Архен сів біля рани світу. Він дивився в світло, яке тепер було схоже не на полум’я, а на глибоку воду.

— Я не хочу, щоб за мене вмирали, — сказав він. — Але я не хочу, щоб вони жили в клітці.

Світло відповіло слабким теплом.

Він зрозумів:
ціна символу — це не смерть.
Ціна символу — це те, що хтось мусить першим показати те, чого всі боялися побачити.

І якщо система б’є по людях,
то правда має вдарити по системі.