Глава 18

Розкол

Місто не розпадається з тріском.
Воно тріскається мовчки.

У перші дні після Суду світла люди ще чекали, що лампи знову загоряться. Вони сиділи біля вогнищ і дивилися на порожні ліхтарі, як на закриті очі. Служба магії розсилала повідомлення: потік буде відновлено, Машина бога стабілізується, темрява тимчасова. Але темрява не зникала. Вона ставала новим звичаєм.

І разом із нею з’явилися дві різні мови.

Одна говорила:
«Поверніть світло будь-якою ціною.»

Інша:
«Краще темрява, ніж клітки.»

У верхніх кварталах люди билися за генератори, за старі ліхтарі, за залишки кристалів. Там боялися не темряви — там боялися втратити порядок. Вони збиралися на площах і вимагали від Служби знайти винного.

У нижчих районах люди почали мінятися. Свічки на хліб. Воду на дрова. Там не чекали системи — там чекали один одного.

Архен бачив це через себе, як через тонку мембрану. Він відчував, як світло в рані більше не йде рівно. Воно пульсувало разом із містом: різко там, де був страх, і спокійно там, де було прийняття.

— Місто більше не одне, — сказала жінка в масці. — Воно ламається на голоси.

— Це моя провина? — спитав Архен.

— Ні, — відповіла вона. — Це ціна того, що ти не дав брехні залишитися тишею.

Служба магії більше не виходила лише патрулями. Вони почали діяти через людей. Через страх. Через чутки.

Говорили, що Архен — це хвороба.
Говорили, що він забрав світло навмисно.
Говорили, що якщо його вбити — місто знову засвітиться.

І водночас говорили інше:
що він був ресурсом;
що він вийшов із клітки;
що темрява — це не кара, а пауза.

На одній з площ двоє чоловіків побилися за слова.

— Без світла ми помремо! — кричав перший.
— Без людей ми вже вмирали! — кричав другий.

Їх розтягли, але слова лишилися.

Архен стояв біля входу в Нижній шар і дивився, як місто рухається в різні боки.

— Вони хочуть зробити з мене знак, — сказав він. — А я не хочу бути прапором.

— Ти не прапор, — відповіла жінка. — Ти тріщина. А тріщини не керують. Вони показують, де тонко.

Вона привела його в стару залу, де на стіні ще лишився шматок мозаїки. Там були зображені боги — не як машини, а як постаті, що тримають небо.

— Це зробили до Машини, — сказала вона. — Коли богів ще не їли.

— Вони померли, — сказав Архен.

— Ні, — відповіла вона. — Вони стали ранами. А рани не вмирають. Вони або гниють, або загоюються.

Тієї ночі в місті з’явилися перші написи. Не накази. Не оголошення. Слова, виведені вугіллям:

«Не трубам.»
«Не кліткам.»
«Не за світло.»

Служба здирала їх.
Люди писали знову.

У темряві з’явилися групи.
Ті, хто хотів повернути лампи.
І ті, хто хотів повернути імена.

— Це вже не тільки про тебе, — сказала жінка. — Це про те, ким місто хоче бути.

Архен відчув, як світло в ньому стало важчим. Воно більше не було окремим. Воно було пов’язане з тисячами маленьких рішень.

— Я боюся, — сказав він. — Не за себе. За те, що вони можуть почати вбивати одне одного за світло.

— Вони завжди вбивали одне одного, — відповіла вона. — Просто раніше це називали роботою.

У цей самий час десь у верхньому районі Служба магії готувала новий план.

Вони не могли змусити рану знову працювати.
Але могли змусити місто повірити, що без рани немає життя.

Ім’я Архена вперше з’явилося в наказі.

Не як ресурс.
Як загроза стабільності.

Коли він дізнався про це, він довго мовчав.

— Тепер вони будуть полювати не за світлом, — сказав він. — А за мною.

— Ні, — сказала жінка. — Вони будуть полювати за тим, щоб місто знову стало одним.

— А воно вже не може, — прошепотів Архен.

Він підвівся і подивився туди, де починалися старі сходи вгору.

— Якщо місто розкололось, — сказав він, — то хтось має стояти між частинами.

— Це небезпечне місце, — сказала вона.

— Так, — відповів він. — Але це єдине місце, де ще є вибір.

І він зрозумів:
світло більше не було енергією.
Темрява більше не була ворогом.
А місто більше не було цілим.

Тепер у Веларіоні з’явилося те, чого ніколи не було:

не бог,
не машина,
а розлом.

І саме в ньому вирішувалося,
чи стане темрява кінцем,
чи початком іншого світла.