Глава 14

Полювання на винного

Місто не могло прийняти темряву мовчки. Воно було збудоване так, щоб світло не зникало, а коли воно почало гаснути, Веларіон відреагував, як тіло на рану — спазмом.

Спочатку з’явилися накази. Вони передавалися з рівня на рівень, від веж до фабрик, від площ до підземних коридорів. Людей змушували залишатися в будинках, закривати вікна, не виходити без дозволу. Хтось кричав, що це тимчасово, що система перезапуститься, що Машина бога знову запрацює. Але світло не поверталося.

Тоді з’явився ворог.

Його не бачили, але вже назвали.
«Той, хто зламав потік».
«Дитина рани».
«Збій».

Ім’я Архена ще не звучало вголос, але воно вже ходило містом, як тінь.

У верхніх кварталах патрулі Служби магії вийшли на вулиці. Вони не шукали злочинців — вони шукали пояснення. Їм потрібно було показати людям, що темрява має обличчя.

— Вони знають, що це ти, — сказала жінка в масці, коли донесення дійшли до Нижнього шару. — Поки що не твоє ім’я. Але твій слід.

Архен сидів біля стіни, тримаючи руки на колінах. Йому здавалося, що тепер світло в ньому не світить, а слухає.

— Я не хотів бути слідом, — сказав він.

— Ти не хотів бути трубою, — відповіла вона. — А це завжди залишає сліди.

У тунелях з’явилися нові шуми. Не труби. Не люди. Металевий ритм, який Архен уже чув біля Машини бога.

— Вони спускаються, — сказав інженер. — Не через старі входи. Вони ріжуть нові.

Камінь над ними здригнувся. Пил посипався зі стелі.

— Вони не шукають людей, — сказала жінка. — Вони шукають тебе.

Архен підвівся. Він не відчував паніки. Лише дивну ясність, ніби нарешті зрозумів, для чого весь цей шлях.

— Я не буду ховатися за вами, — сказав він. — Якщо вони хочуть мене, нехай ідуть до мене.

— Ти не приманка, — відповіла вона різко. — Ти не їхній доказ.

— Але я їхній страх, — сказав він. — І якщо вони прийдуть сюди, вони заберуть інших.

У цей момент у дальньому коридорі з’явилося світло. Не лампа. Не факел. Рівне, холодне світіння, яке рухалося разом із кроками.

— Сектор сім, — прошепотів хтось. — Вони вже тут.

Люди без імен розчинилися в темряві, як тіні. Хтось тягнув дітей у глибші проходи. Хтось гасив вогнища. Хтось брав у руки ножі, які не могли різати світло, але могли різати страх.

Архен стояв посеред зали. Він відчував, як у грудях піднімається тепло, але тепер воно не рвалося назовні. Воно чекало.

— Не біжи, — сказала жінка в масці. — Ти не створений для погоні.

— Я створений не для клітки, — відповів він.

Кроки стали ближчими. З темряви вийшли фігури в броні. Їхні груди світилися кристалами, а шоломи були гладкі, без рис.

— Об’єкт локалізовано, — сказав один із них.

— Це не об’єкт, — сказав Архен.

— Це джерело збою, — відповів голос. — Ти повернешся з нами.

— А якщо ні?

— Тоді місто знайде спосіб узяти тебе.

Архен зробив крок уперед. Повітря між ними стало теплішим.

— Місто більше не говорить від імені світу, — сказав він. — Воно говорить від імені страху.

Світло в кристалах на їхніх грудях здригнулося.

— Фіксуємо резонанс, — сказав інший. — Він знову впливає на потік.

— Я не потік, — сказав Архен. — Я людина.

Один із них підняв руку. Вона світилася.

— Не наближайся, — сказала жінка в масці.

Запізно.

Між Археном і солдатом пройшла хвиля тепла. Не вибух, не удар — радше різкий подих. Солдат зробив крок назад, його кристал згас.

— Він гасить нас, — сказав хтось.

— Ні, — прошепотів Архен. — Я просто не даю вам брати.

І вперше за весь час Служба магії відступила.

Не тому, що злякалася.
А тому, що не розуміла.

Коли вони зникли в темряві, Архен сів на камінь. Його руки тремтіли.

— Тепер вони точно назвуть тебе винним, — сказала жінка.

— Нехай, — відповів він. — Краще бути винним у темряві, ніж правильним у клітці.

Він подивився вглиб тунелів, де ховалася рана світу.

— Вони прийдуть знову, — сказав він. — Але тепер я знаю, що не сам.

Жінка в масці стала поруч.

— Ти більше не втікач, — сказала вона. — Ти причина.

Архен закрив очі і відчув, як світло в ньому більше не шукає виходу. Воно шукало форму.

І він зрозумів:
полювання тільки почалося.
Але тепер місто бігло не за ним.

Воно бігло від того, чого боялося —
від світу без кліток.